Глава 11 Парасолькове місто

Тінь сиділа на носі кораблика, перекинувши ногу на ногу, і зі свистом дула на парасолькові вітрила. Валізний кораблик летів вперед, весело борознивши хвилі сріблястої пари.

– Дон-ді-да! Дзинь-дзинь! Дон-да! – співала літера «Д», розважаючи друзів.

Марійка сиділа навпроти неї, обхопивши коліна руками. Висуватися з валізи у неї не було бажання, оскільки там, зовні, чатувала всюдисуща пара. Втім, і в трюмі, тобто на дні валізи, сховатися від неї не вдавалося. Пара проникала в щілини, приносячи з собою вологу і тепло, а ще дивний, але приємний аромат.

– Ах, цікаво, куди ми летимо? – поцікавився Абра-ар і тут же чхнув: – Апчхи! Апчхи! Алергія…

Він весь час розмахував капелюхом, відганяючи пару, яка дражнилася, так і норовлячи вщипнути професора за ніс.

– Ясна річ, куди, – сказав Сморчок, якому, на відміну від літери «А», не потрібно було відмахуватися від пари шапкою, бо шапка сама відмахувалася. – Туди, куди пара нас приведе.

– Га! Га-га! Пара приведе? Га-га! – розсміявся Гагатунчик.

– У тому, що я сказав, немає нічого смішного, – розлютився старий. – Пара жива! Вона все бачить і чує. На вашому місці я б окунів носом не ловив і менше б реготав. Поводьтеся чемно. Ми в гостях, зрештою.

Гагатун поперхнувся від сміху, почервонів.

– Вай, – штовхнув його ліктем В'юн, – ти чаклуна підтримував, довіру до нього виявив, а він, бач, он як – читати нотації тобі надумав?! Вай! Надалі будеш слухати своїх друзів. Чаклуни – вони й у валізі чаклуни. Підла у них натура.

Шапка на голові Сморчка заричала, показавши маленькі гострі зуби. Вона була готова, захищаючи хазяїна, кинутися на будь-кого.

– Вай, тримайте свою шапку! Он як гарчить! Вай-вай! – обурився В'юн, з побоюванням поглядаючи на рудого звірка.

– А якщо ні, то й що? – випнув худі груди Сморчок, навіть не думаючи урезонювати шапку.

Чаклуну подобалося демонструвати силу, нехай і не свою, а шапки.

– Га-га-га! – заливався сміхом Гагатун, тикаючи пальцем то в одного, то в іншого сперечальника.

Він поводився так, ніби був непричетний, ніби не через його безглуздий сміх розгорілася зараз не менш безглузда суперечка.

– Б-б-бардак! Б-б-безлад! – бурмотів Бурундун, чим тільки підливав олії у вогонь.

– Друзі! Та що ви?! Не сваріться! – намагалася примирити всіх Дзинь-да-да.

– Ах, апчхи! Ах-ах! Апчхи-чхи-чхи! – чхав професор Абра-ар, але з інтонації його чхання було ясно, що він теж, як і літера «Д», хоче покласти край нісенітній суперечці.

Марійка слухала і мовчала. Вона вирішила не втручатися. Доти, поки не почнуть битися. На щастя, до бійки не дійшло, оскільки зверху Аратс крикнула:

– Па-а-арасольки!!! На горизонті бачу парасольки! Ціле парасолькове місто!

– Б-б-безумовно, парасолька парасольки винюхає здалеку! – задер носа Бурундун, який явно пишався своєю парасолькою.

Почувши таку новину, всі підхопилися зі своїх місць. Сім допитливих голів визирнули з валізи і втупилися в той бік, куди вказувала Тінь. Вона не обдурила. Попереду дійсно замайоріло місто. Посеред безмежної пари, що виблискувала мільярдами зірок, дрейфували гігантські парасолі, перевернуті «шапками» вниз. Безліч різнокольорових парасольок, що згрупувалися в МЕГАколонію! Від ручок парасольок, які протаранювали парке небо на тисячі й тисячі кілометрів, випромінювалися снопи райдужних прожекторів. Вони освітлювали химерні багатоповерхові споруди, що виростали прямо з парасольок, – парочоси, як подумки охрестила їх Марійка. Кожен парочос був зліплений із ромбоподібних комірок і нагадував бджолині стільники.

Дівчинка здивованими очима видивлялася на казкове місто з його схожими на вулики висотками. Такого дива вона ще не бачила. Марійка захоплено кліпала віями. Вона б із задоволенням заплескала в долоні, якби так судорожно не чіплялася за борт корабля, побоюючись вилетіти в парний космос.

«Напевно, такий має вигляд рай?» – подумало дівча, згадавши бабусині розповіді про небесне царство, в якому живуть янголи.

Кораблик наближався до міста. Парочоси височіли над мандрівниками комірчастими велетнями. Тепер було видно, що вони заселені. За кожним віконцем, в яке, не соромлячись, заглядала Марійка, копошилися фіолетові чоловічки. Горбаті, як відразу здалося дівчинці. Але, придивившись, вона переконалася, що за спинами загадкових жителів міста, там, де лопатки, ховався зовсім не горб. Це були крила! Величезні крила, як у лебедів.

Загледівши гостей, фіолетові істоти покидали свою роботу і злетілися до кораблика. Вони голосно плескали крилами і жахливо сипали пір'ям, яке розліталося вусібіч, зі свистом розсікаючи повітря.

«Люди-птахи? Птахолюди? Фіолетум пір'якум?» – дівча перебирало в голові слова, доречні для диваків з крилами, які пильно роздивлялися на неї. З такою ж цікавістю, між іншим, як і вона на них.

– Ах, ховайтеся! – крикнув Абра-ар і навалився на Марійку, змушуючи її пригнутися.

Уф-фу-уф! – щось пролетіло над головою дівчинки, зачепило її волосся. Відрізане пасмо здійнялося золотистим метеликом, але далеко відлетіти не встигло. Локон підхопила одна із птахоістот і, недовго думаючи, обв'язала ним своє тонке зап'ястя.

– Гур-р-р, гур-р-р, – почулося гортанне урчання. З усього було видно, що птахолюдина дуже задоволена.

– Ах, пір'я янгола дуже гостре. Треба бути обережнішим. Може серйозно поранити. Ах-х-х... – пояснював професор.

З переляку він нервував, тримався за серце і важко, переходячи на хрип, дихав.

– Янгола?! – здивувалася Марійка і тут же поперхнулася сріблястою парою, яку вдихнула з надлишком, від подиву забувши затулити рота. – Ми що? Дійсно в раю?