Глава 10 Парна за склом

Перше, що побачила Марійка, опинившись по той бік розм'яклого скла, – це її власна валіза, в якій вона зберігала іграшки. Виявляється, її теж засмоктало в діру. Під впливом чарівництва валіза значно збільшилася в розмірах. І раніше Марійка, коли розкладала її на підлозі, без зусиль поміщалася в ній. Тепер же роздута валіза нагадувала кораблик, на борту якого можуть вміститися відразу кілька таких, як вона, дівчаток.

Повз пропливли літери-чоловічки, чому Марійка дуже здивувалося, бо пам'ятала, що сховала їх у кишеню. Обмацавши сукню, дівчинка здивувалася ще більше, бо кишені не було. Вона відірвалася! Літери стрімко росли. А може, це дівчинка разом зі старим Сморчком, який все ще чіплявся за неї, почали зменшуватися? Марійка не могла зрозуміти, що відбувається. Але спостерігати за всіма цими перетвореннями їй було страшенно цікаво.

– Б-б-братики, рятуйте! – істерично закричав Бурундун.

Смішно гребучи руками, він тікав від своєї смугастої парасольки, яка переслідувала його. Бах, бах! – складалася і розкладалася парасолька, намагаючись прищемити ногу хазяїна. Напевно, мстилася йому за недбале поводження. Парасолька теж виросла, досягнувши розмірів пляжного грибка. Бурундун щосили дриґав ногами, щоб уникнути укусу. Поки йому це вдавалося, проте сили у літери «Б» вже вичерпувалися, рухи ставали млявими. Ще трохи, і розсерджена парасолька наздожене Бурундусика.

– Ой, що буде? Що буде? – вигукнула Марійка.

Ні, їй не було страшно. Було радше весело. Адже такі дивовижні чудеса з нею ще не траплялися.

Дівчинка озирнулася навкруги. Вона хотіла зрозуміти, куди потрапила і чим це їй загрожує. Однак розгледіти що-небудь було вкрай складно, тому що всюди, хоч куди кидала Марійка свій допитливий погляд, хвилювалося, зустрічаючи гостей, море сріблястої теплої пари. Вона лоскотала ніздрі солодким ароматом, осідала на волоссі. Дівчинка часто моргала, відчуваючи, як злиплися вії. Її щічки вкрилися блискучими крапельками, які, сміючись, стікали до підборіддя, там затримувалися ненадовго, щоб поштовхатися, тобто поплескатися, а потім, розпустивши парашутики, плюхалися на дитячі груди. Сукня, що раптом намокла, прилипла до тіла.

– Ах, спекотно… Жарко, як у парильні! – поскаржився професор Абра-ар.

Він зняв капелюх і витер спітніле чоло білосніжною хусткою.

– Га! Де це ми? – запитав Гагатун, який висів на клубах пари, розпластавши руки і ноги, немов парашутист.

– Вай, ми летимо?! – схвильовано крутив головою Віхола-в'юн.

Він не міг уторопати, як їм вдається триматися на хвилях пари і не падати.

– Ніб-б-би парою нас виштовхує вгору? – припустив Бурундун.

Літера «Б» все-таки змогла відірватися від парасольки. Розгніване хлопання лунало десь там, за клубами згущеної пари.

Дзинь-да-да насилу, оскільки їй заважала намокла спідниця, залізла у валізний кораблик, влаштувалася зручніше, полегшено зітхнула.

– Думаю, – сказала літера «Д» після того, як віддихалася, – що ми не в Міжсвіті. Думаю, що, якось минувши космічний коридор, ми відразу потрапили в якийсь світ. Тільки в який саме, я не знаю. Тут я раніше не бувала. Справжня лазня! Дійсно, лазня…

– Ви маєте рацію, мадмуазель, – погодився із Дзинь-да-да чаклун Сморчок, що примостився поруч з нею у валізі, – це парни́й світ, більш відомий як Надсвіт.

– Ах, як ви сказали? Надсвіт? – здивувався професор, який встиг приєднатися до літери «Д» і старика.

Решта літер наслідували його приклад, зокрема й Марійка. Подорожувати в кораблику, нехай він нещодавно був старою валізою, набагато приємніше, ніж безглуздо бовтатися посеред пари.

– Вай, не може бути? – не вірив В'юн. – Надсвіт насправді існує?

– Авжеж, існує, – усміхнувся чаклун. – У казках все можливо. Хіба ви цього не знаєте?

Хутро на його шапці ожило, витягнуло мордочку, вираз якої враз став стурбованим, і замахало хвостом, відганяючи від обличчя хазяїна набридливу пару.

– Вибачте, а що таке Надсвіт? – поцікавилася Марійка. За своєю природою вона була товариською дівчинкою, і їй було важко так довго мовчати.

– Ах, Надсвіт, – поспішив першим взяти слово Абра-ар, помітивши, як Сморчок розтулив рота, щоб щось сказати, – це світ, який існує над Антресолією. Тому і НАДсвіт. Світ над світом, розумієте? У ньому живуть душі померлих фантазій.

– Не зовсім так, – перебив літеру «А» Сморчок. – Я краще поясню. Розумієш, дівчинко, Антресолію називають верхнім світом. У ньому знаходять прихисток забуті людьми фантазії. Але і вони, як люди, не живуть вічно. Вони теж вмирають. Це відбувається тоді, коли людина остаточно втрачає віру в диво. І все ж мрії не зникають безслідно. Чарівною парою вони просочуються в Надсвіт, де продовжують жити як пам'ять про ті великі й прекрасні фантазії, якими колись хворіло людство.

– Отже, – підсумувало дівча, – вся ця пара раніше була мріями, казками, фантазіями. А тепер просто пара? Сумно. Я не хочу, щоб мої мрії колись випарувалися ось так… Не хочу!

– Вай, а ще кажуть, – втрутився в розмову Віхола-в'юн, – що срібляста пара населена, що в ній хтось живе.

В'юнчик витріщив очі і почав крутити зіницями, бажаючи у такий спосіб справити враження на дівчинку. Марійка усміхнулася, згадавши, що зазвичай так дуріють хлопчаки, коли лякають дівчаток страшилками.

– Б-б-боюся… Б-б-безлад… – забурчав у своєму кутку Бурундун.

– Далебі, нема чого боятися, – заспокоїла букву «Б» Дзинь-да-да.

– Ах, боятися насправді нема чого, – погодився з нею професор, але пояснити, чому, не встиг, бо йому завадив Сморчок.

Погладжуючи і чухаючи шапку-звірятко, від чого та вдячно муркотіла, чаклун розповідав далі: