Глава 9 Вікно розм'якшилося

Не встигла Марійка отямитися, як вікно раптом розм'якшилося, ніби скло було не склом, а сметаною. Густі грудки дивної зовні речовини почали повільно розпливатися, залишаючи на білому підвіконні, куди вони з плюскотом падали, жирні сліди.

«Що скаже мама, коли побачить це? – подумала дівчинка. – Ох, і сваритиме вона!..»

По жирній сметані, яка нещодавно була віконним склом, пішли кола, ніби хтось кинув у неї важкий камінь. Посередині утворився отвір. Спочатку маленький, але з кожним новим колом він збільшувався. Повіяло протягом. Там, у глибині віконної діри, запрацював насос, що перекачував повітря з кімнати в невідомий казковий простір. Предмети, які були легшими (альбом, паперовий літачок, ганчіркова лялька Глаша), злетіли над головою дівчинки. Дуже скоро така ж доля спіткала всі Марійчині іграшки, розкидані на підлозі кругом валізки, та й саму валізку. За ними злетіли подушки і покривала, табурет, квіткові горщики. Марійка особливо хвилювалася через мамині квіти, намагалася повернути їх на місце, але горщики вперто виривалися з її рук.

Підхоплені вихором речі, ніби вони збожеволіли, пустилися в танок. У цьому божевільному потоці речей кружляли й дико пищали, кричали, реготали чоловічки-літери. Щоб не загубити одне одного, вони трималися за руки. Марійка прицілилася оком і схопила за ногу Абра-ара, але ледь не випустила його, оскільки сама попливла вгору, під стелю. Поспіхом дівчинка засунула літери в кишеню своєї домашньої, помаранчевої в синій горошок, сукні.

Насос із вередливим бурчанням запрацював сильніше. Дівчинку потягнуло до вікна. Як могла, вона ухилялася, намагаючись уникнути зіткнення з табуретом, горщиками та іншими предметами, які загрожували набити їй ґулю. На льоту, вже майже засмоктана в отвір, Марійка схопилася за карниз, зірвала штору, але трималася міцно, пальці не розтиснула. Висячи так, вона випадково кинула погляд на вулицю, яка все ще проглядалася крізь липко-жирну віконну сметану. Там хаотично розмахував руками Сморчок. Біля його ніг із гучним гавкотом крутився собака. Старий підстрибнув, надто спритно, зважаючи на його вік, пройшов крізь скло, обхопив руками Марійку. Собака, набувши свого справжнього вигляду безформної Тіні, просочився разом із хазяїном.

Дівчинку, старого й Тінь затягнуло в діру, яка, наситившись, задоволено прицмокнула і зрослася. Віконне скло знову стало твердим, прозорим, звичайним.

Волога на склі зникла. Осіннє сонечко, втомившись відпочивати, розкидало хмарні подушки, позіхнуло, томно потягнулося промінчиками і, піддавшись раптовому грайливому настрою, почало лоскотати землю. Та відповіла йому сміхом – пташиними трелями і шелестом листя.

Допитливим промінчикам, які ввійшли в смак, було недостатньо дражнити дерева і квіти. Шукаючи, де б ще побешкетувати, промені хлинули в кімнату. Смакуючи, вони промацували кожну щілину, кожен куточок. Їхньому здивуванню не було меж. У кімнаті, яка з огляду на велику кількість іграшок була дитячою, все перевернуто догори дриґом!

– Що тут було? Що сталося? – здивовано перешіптувалися сонячні зайчики, перестрибуючи з брудного підвіконня на зірвану штору, яка ображено розтягнулася на підлозі, зі штори на перевернутий табурет, з табурета на розбитий горщик і пом'яту квітку, схожу на лілію.

Далі допиту були піддані пошарпана книжка, розсипані скріпки, олівці, плюшевий ведмедик, загублений на антресолях... Бідолаха, як його туди занесло? У кімнаті щось сталося. Щось явно незвичайне!

– Що? Що? Що? – запитували промінчики у іграшок, ліжечка і олівців, але всі мовчали, оскільки, вражені, вони й самі не знали, що сталося. Ось нещодавно? Ось щойно? І куди поділася дівчинка? Як могло зникнути дівча серед білого дня, не виходячи з кімнати?