Глава 7 Хто там?

Коробка була порожня. Спочатку Марійка подумала, що літери випали і загубилися десь серед іграшок.

– Якщо це так, то не біда, – заспокоїла себе дівчинка і обережно, не кваплячись, щоб не пошкодити пластилінові фігурки, почала розгрібати кольорову купу, складену з олівців, фломастерів, книжок-розмальовок, ляльок і пластмасових детальок від різних конструкторів.

Одну за одною вона витягала із справжнісінького гармидеру іграшки, розглядала їх, перевіряючи, чи не налип пластилін, і складала в іншу купу. На всі ці «розкопки» пішло чимало часу, адже «добра» у Сонячного Зайчика за шість років накопичилося вдосталь. До того ж Марійка не могла втриматися від спокуси погортати книжечку, розчесати волосся лялькам або скласти літачок з аркуша кольорового паперу. Дівчинка дуже старалася не пропустити нічого цікавого. Вона уважно оглянула і обмацала дно валізи, килим, полізла під стіл, там поплескала долонькою, заглянула в щілину між ліжком і підлогою. Літери ніби крізь землю провалилися...

– Але цього не може бути?! – дівчинка знизала плечима. – Ніяк не може бути. Хіба вони самі могли вибратися з коробки і піти? Це ж пластилін? Всього-на-всього пластилін?

– А-апчхи, – чхнув хтось зовсім поруч, на підвіконні.

Волога на вікні розпливлася, зобразивши усмішку. Крапельки, немов діаманти, блищали, граючи промінчиками. І це незважаючи на все ще похмуре небо, по якому ліниво дрейфували темно-фіолетові пузаті хмари. Усміхнене вікно, здавалося, хотіло показати Марійці, що не треба боятися, і дівчинка, нервово ковтнувши, вирішила, що не буде боятися. Далося це рішення їй нелегко. У цій ситуації і дорослий цілком міг злякатися. Що вже говорити про дитину, яка сама вдома?..

Навшпиньках, боком Марійка підкралася до вікна. Широке підвіконня було суцільно заставлене великими і маленькими, білими і коричневими квітковими горщиками. Квіти, ця мамина слабкість, стояли також на застеленому червоною скатертиною столі і низькому журнальному столику, на телевізорі, на шафі, на підлозі, висіли на стіні. У цій пишній зеленій оазі, що терпко пахла землею і листям, навряд чи міг причаїтися хтось, хто міг би чхати. Проте під великим гладеньким листям рослини, схожої на лілію, нестримно чхали, а також сякалися, схлипували, бурмотіли, сміялися і підтакували. Листя злегка здригалося. Під ним явно хтось копошився. І цих когось, зважаючи на різні голоси, було декілька.

– Хто там? – тихо запитало дівча. – Хто там чхає і копошиться?

– Апчхи, – знову чхнули і потім жалібно додали: – Алергія на пилок...

Марійка завмерла. Їй було страшно – це правда. Як правда і те, що цікавість сильніша за страх, про що знає кожна дитина. Тому дівчинка, глибоко вдихнувши, простягнула руку до квіткового горщика.

«Тільки одним оком погляну, – думала вона. – Якщо загадкові балакуни помістилися під листом, отже, вони дуже маленькі. Хіба їм впоратися з дівчинкою мого зросту?»

Різким рухом, поки не передумала бути хороброю, Марійка розсунула листя. На неї дивилися – хто радісно, хто запитливо, хто захоплено, хто оцінювально, а дехто навіть обурено – п'ятеро мініатюрних, завбільшки з мізинець, чоловічків. Всі вони сиділи на краю широкої розписної тарілки, в якій розмістився квітковий горщик.

– Ой, – здивувалася дівчинка, – а ви хто?

– Ах, пані… Апчхи! Дозвольте відрекомендуватися! Професор Абра-ар! – першим отямився чоловічок в окулярах, на вигляд вилитий розумник і чепурун: сірий капелюх, елегантний плащ, білосніжна сорочка, штани з підтяжками і краватка.

– Б-б-бурундун, – заїкаючись, представився другий чоловічок – повна протилежність першому. Старі потерті джинси, засмальцьована картата сорочка, бейсболка в плямах і абсолютна відсутність будь-якого взуття на брудних ногах говорили Марійці, що перед нею нечепура.

Дівчинка скривилася, бо не любила бруднуль. І все-таки дещо з гардероба Бурундуна їй сподобалося: довгий шарф і парасолька веселого жовто-зеленого забарвлення. Вони нагадали Марійці весняну галявину, всіяну кульбабами.

– Віхола-в'юн, – гордо схрестивши руки на грудях, назвав своє ім'я третій гість на підвіконні.

Спортивний костюм, наполовину зелений, наполовину бордовий, і пов'язка-косинка на голові наводили на думку, що Віхола-в'юн займається спортом.

«Напевно, бойовим мистецтвом? – припустила дівчинка, оцінивши його гнучку, струнку фігуру. – Як у тих фільмах, де дядьки б'ються зі смішним “ій-я-я!”. Точно, точно!»

Четвертий гість із чарівної п'ятірки з неймовірно великим носом, рум'янцем і усмішкою від вуха до вуха, в незграбному, надмірно яскравому вбранні, розшитому дзвіночками, і ковпаку з величезним помпоном був схожий на клоуна. Він весь час гримасував, смикався і сміявся, ніби його лоскотав хтось під одягом.

– Га-га-га! – залився сміхом носатий чоловічок і картинно, немов актор перед камерою, перекинув через плече широкий блазнівський плащ. – Гагатун я! Гагатун!!!

Марійка і сама засміялася. Сміх, як і позіхання, заразливий. Страх остаточно відступив. Дівчинка наблизила обличчя до підвіконня, щоб краще роздивитися гостей. Їхні кумедні імена були їй уже знайомі з розповідей друзів – Петюньки з Яшкою. Так хлопчаки називали пластилінові букви. А ще Марійка згадала, що п'ятою літерою має бути дівчинка з дуже гарним ім'ям.

– Дзинь-да-да! – весело сказала вона, вказавши пальцем на милу фігурку в розкішному синьо-рожевому вбранні, гідному принцеси.