Глава 6 Стукіт у вікно

Настала субота. Вихідний! До дитячого садка йти не треба. Це радість для Марійки і справжня катастрофа для її мами, яка завжди дуже зайнята. Їй ніколи сидіти з донькою.  

– Золотце, – лагідно-прохальним тоном, ніби перепрошуючи, а втім, не зовсім щиро, підлещується мама та сує Марійці шоколадку, – одну годину, добре? Я тільки до перукарні. Одна нога тут, а друга там. Ти поки подивися мультики чи помалюй. Он книжки у тебе, розмальовки, ляльки… Ну-бо, доню, не нудьгуй.

Марійка насупилася. Кожні вихідні одне й те саме: не нудьгуй, на одну годинку... Та й тато вічно пропадає на своїй ВАЖЛИВІЙ роботі. Важливішій, ніж вона – Марійка... Набридли мультики, розмальовки, книжки та ляльки! Набридло весь час гратися наодинці...

Дівчинка стиснула кулачки, видерлася на кухонне підвіконня – своє улюблене місце спостереження. Квартира Журавлів розташована на першому поверсі. Всі вікна виходять у двір з дитячим майданчиком і палісадником. Там ніколи не буває нудно.

Дівчинці подобається дивитися у вікно, спостерігати за людьми, птахами і тваринами – за тим, як вирує за прозорим склом життя, як грає воно звуками і барвами. Тими барвами і звуками, яких їй так не вистачає. За склом, як наївно вважає Марійка, мами дітей не кидають. Навіть на годинку...

День явно невдалий. Небо, ніби відчувало плаксивий настрій дівчинки, нахмурилося й бризнуло дощем. Похолодало. Скло вкрилося вологою.

– Ну ось, – розридалося дівча, – цього ще бракувало. Навіть вікно закапризувало. Не хоче показувати мені барви…

Дощик припустив.

– Тук! Тук! Тук! Ми тут, тут, тут! – діловито повідомляють дрібні крапельки, що впали з осіннього неба.

Дівча здригнулося. Дощ забарабанив надто голосно. Тук, тук, тук! Тут, тут, тут!!!

– Матінко моя! Це ж хтось стукає у вікно?! – здогадалася Марійка, відмовляючись вірити у своє припущення.

Протерши запітніле скло долонею, вона притулилася до нього і відразу ж відсахнулася – на неї дивилися до болю знайомі очі божевільного старого. По-пташиному округлені, білі, ніби наповнені молоком, блюдця. Від несподіванки Марійка впала з підвіконня, боляче забила плече.

Щоб не чути стукіт, який ставав все голоснішим, вона затулила вуха руками і, задкуючи, наштовхуючись то на стіл, то на табурет, то на шафу, покинула кухню. Стукіт припинився, щоб за хвилину продовжитися, але вже в сусідній кімнаті – дитячій, куди вбігла перелякана Марійка. На бігу дівчинка перевернула помаранчеву валізку-чохол з-під старої швацької машинки, яку мама, байдужа до шиття, віддала доньці під іграшки. Валізка легко відкрилася, клацнувши давно поламаним замочком. Ледь торкнися його – відразу відмикається. Іграшки розсипалися. З гучним «тр-р-р!» покотилися підлогою олівці. Коробка з пластиліном, про яку Марійка забула, відколи поклала її у валізку, випала разом із книжками та альбомом для малювання. Не витримавши грубого поводження (справді, скільки можна її кидати?), коробка розвалилася.

Дівчинка, наступивши на олівці, втратила рівновагу, впала прямо на купу іграшок. Їй було не до зіпсованої коробки. Намагаючись встати, Марійка ненароком вдарила по коробці рукою, від чого картонна кришка геть сплющилася.

– Ой?! – засмутилася Марійка, нарешті помітивши, що накоїла. – Це ж подарунок друзів?.. Ой… Що я наробила?

Ніби здивоване поставленим запитанням, вікно замовкло. Стукіт стих. Краплі застигли на склі. Шар вологи на вікні став густішим. У кімнаті потемніло.

Марійка сиділа у валізці, намагаючись не шуміти. Вона чекала, що буде далі, прислухалася. Тиша трохи заспокоїла її. Можливо, старий пішов? Почекавши кілька хвилин, довгих і гнітючих, дівчинка зважилася – почухала ніс. Він давно вже свербів. З Марійкою часто таке траплялося – в неслушну годину починало щось свербіти.

Коли страх послабив хватку і відпустив тремтяче дитяче серденько, повернулися неприємні думки про зіпсовану коробку і про те, що скажуть друзі.

– Що я наробила? Що я наробила? – пошепки повторювала Марійка, схилившись над коробкою і пальцем намагаючись підчепити те, що недавно було кришкою. – А може, пластилінові літери цілі? Нехай будуть цілими! Нехай будуть цілими! Мої рідненькі, миленькі… Ну благаю вас… Ну?!