Глава 5 Скрип, скрип… Допоможи!

Увечері батьки запізнювалися. Майже всіх дітей розібрали. Залишилися тільки Вовка Зарічний, який кидав м'ячем у паркан із металевої сітки, і Марійка, що, понуривши голову, сиділа на краю лавки і носком лакованої червоної туфельки колупала пісок. Поруч із нею лежала коробка з пластиліновими літерами.

Вовка, злий, що про нього знову забули, надто сильно вдарив ногою по м'ячу, перекинув його через паркан, на вулицю. Вибиваючи чечітку на запиленому асфальті пішохідної доріжки, м'яч викотився на проїжджу частину вулиці, де на нього мчав, не чекаючи підступу, зелений легковик. Вовка, повиснувши на воротах, злякано ахнув. Марійка підхопилася, впустивши коробку, підбігла до Вовки, схопила його за ногу, щоб він не впав.

– Аратс! – хрипким голосом крикнув хтось з протилежного боку вулиці.

На дорогу вискочив великий чорний собака, вже знайомий Марійці, тільки на прізвисько Черниш. Собака спритно клацнув зубами, зловивши м'яча, і одним стрибком опинився біля воріт, що хиталися під вагою Вовки. Двоє наляканих, забутих дорослими дітей зустрічали його здивованими поглядами.

– Молодець, Чернишу! Молодець, дівчинко! – хвалив улюбленку білоокий старий, потихеньку кульгаючи вздовж паркана до воріт.

Собака випустив м'яч, замахав хвостом, гордий, що його похвалив хазяїн.

– Хи-хи, – розсміявся Вовка, який нарешті відійшов від переляку, – який же це Черниш, якщо це дівчинка?

– А що таке «аратс»? – поцікавилася Марійка. – Якою це мовою? Це така команда? Щось на зразок «фас»?

Старий гладив собаку, чухав його за вухом, водночас хитро мружився і усміхався.

– Дідусю? Ну все ж таки? – причепилася до нього Марійка. – Дідусю?

– Потім дізнаєшся, – загадково відповів старий і, охаючи та крекчучи, нахилився, підняв м'яч, закинув його у двір дитсадка.

Моторошні білі очі втупилися поглядом у коробку, що лежала біля лавки. Картонна кришка відсунулася. Різнокольорові пластилінові літери вивалилися з коробки прямо на пісок. Вигнувши те місце, де мала бути права брова, старий радісно вигукнув:

– Абра-ар, Бурундун?!

– Віхола-в'юн, Гагатун, – машинально продовжила Марійка і запнулася.

– Дзинь-да-да! – закінчив проговорювати слова закляття старий і щасливо усміхнувся. – Отже, ключ вже в тебе. Казка почалася раніше, ніж я припускав. На те воля Хранителя.

Вовка нерозуміюче крутив головою, поглядаючи то на дівчинку, то на дивака з білими очима. Він забув і про м'яч, і про ворота, на яких, як і раніше, висів, наче мішок з картоплею.

– Але звідки ви?.. – вирвалося у Марійки.

 Старий перервав її гучним «тс-с-с!».

– Це таємниця, – промовив він пошепки і кивнув у бік Вовки, який слухав, роззявивши рота. – Його черга ще настане. Не зараз… Пізніше.

– Гей, шановний, вам щось потрібно? – крикнула з ганку Галина Сидорівна, яка таки згадала про двох малюків у дворі, залишених без нагляду. – Я щось вас не пригадую?.. Агов! Ви чуєте? Йдіть геть, інакше я викличу поліцію!

Старий відразу знітився, повернувся, щоб піти, але потім передумав, притулився зморщеним обличчям до ґратчастих воріт, кинув на Марійку погляд – як здалося дівчинці, благальний.

– Допоможи, допоможи мені, – раптом попросив він, вхопившись обома руками за ковані прути, від чого ворота загойдалися сильніше, а бідний Вовка щосили запищав.

– Агов! Гей-гей! Що ви робите?! – обурилася вихователька і рішучим кроком попрямувала до воріт.

Дрібний гравій, яким була посипана доріжка, загрозливо шарудів під її новенькими туфлями на високих підборах. Старий клацнув язиком. Лівий підбор застряг у гравійній крихті і зламався.

– Уй-уй, – почулися жалісливі схлипи виховательки.

Марійка з Вовкою, якому вдалося нарешті відірватися від воріт, поспішили до неї.

– Допоможіть! – відчайдушно крикнув старий за їхніми спинами.

Дівчинка зупинилася. Вона геть розгубилася. Чого хоче від неї цей дивний дідусь? Чому саме від неї? Що у них спільного? Як дитина може допомогти дорослому? Ставлячи собі ці складні запитання, Марійка обернулася. Хисткі ворота все ще гойдалися і жалібно плакали: скрип, скрип... Старого же й слід прохолов. Зник також собака. Скрегіт заіржавілого заліза ранив серце дівчинки. Їй чомусь здалося, що це не ворота стогнуть, що це ридає людина. Втомлена, розкаяна, нещасна... Як той білоокий старий...