Глава 4 Сюрприз

– Сонячний Зайчик! Сонячний Зайчик! – кричали діти, зустрічаючи Марійку, і плескали в долоні.

Справді, цілий місяць вони не бачили улюбленицю всього дитячого садку. Як тут не скучити?!

Особливо намагалися показати свою радість Яшка Єрмолаєв і Вовка Зарічний, які чомусь висолопили язики, ніби цуценята, що відчувають спрагу.

«Якби в них були хвости, вони, напевно, ними зараз виляли?» – раптом подумала Марійка і усміхнулася цій своїй безглуздій думці.

Петюнька Ложкін, скромно потупивши очі, стояв осторонь і зітхав. Часом, коли дівчинка відверталася, він підводив голову і ніжно дивився на свого Сонячного Зайчика. У такі моменти його добрі карі очі, сховані за величезними потворними окулярами, світилися надією і ласкою. Але варто було Марійці повернутися до Петюні обличчям, він знову перетворювався на непомітний, безмовний стовп, який хіба що іноді зітхав.

По обіді, коли Галина Сидорівна віддала наказ «Відбій!», малюки розійшлися по своїх ліжечках. Марійка потягнулася й солодко позіхнула, радіючи можливості відпочити. Вночі їй не вдалося добре виспатися. З голови не виходили думки про дивні події минулого дня: спочатку собака і білоокий жебрак, потім ці малюнки в дзеркалі. І взагалі дівчинка (вся в тата!) дуже любила післяобідній сон. На відміну від деяких... Таких, як рудий Яшка, який топтався зараз, наче шалапутний бичок, біля узголів'я Марійчиного ліжечка і голосно сопів. За його спиною сховався щупленький Петюнька. Як завжди, малюк страшенно соромився.

– Ми тут… Тут ми… Ось… – від хвилювання писклявим голосом почав пояснювати щось Яшка, але запнувся, не знайшовши потрібних слів.

– Сюрприз ось приготували, – замість друга доказав Петюня, несміливо визирнувши з-за плеча Єрмолаєва.

– Оце так? – Марійка удала, що здивувалася.

Підозріла поведінка цих двох хлопчиків, які зранку ходили за нею шнурком, усміхалися і мовчали, навела її на думку, що варто чекати сюрпризів. А втім, чи приємних?

Яшка витер пальцем веснянкуватий ніс, хоча той був абсолютно сухий, почухав праву брову, поколупав у вусі, хотів сплюнути, але вчасно передумав. Петюня, бачачи таке неподобство, смикав друга за рукав. Ну й ну! Обидва хлопчики явно нервували.

– Ну що ж ви? – не витримала Марійка і все-таки вирішила підбадьорити друзів. – Сміливіше давайте. Я не кусаюся. Що у вас там сталося?

– Е-е-е, – смішно протягнув Єрмолаєв.

Петюнька махнув на нього рукою, заплющив очі і ось так, не розтуляючи повік, зробив крок уперед і простягнув Сонячному Зайчику коробку з-під пластиліну. Стару, пошарпану, засмальцьовану.

Марійка здивувалася. Брови, що запитально поповзли вгору, видавали її розгубленість. Невже хлопчаки так нервують через картонну коробку, через звичайний пластилін?

– Це мені? – запитала дівчинка.

Вона перейнялася хвилюванням друзів і весь час поправляла своє біляве пишне волосся, від чого воно тільки розтріпувалося.

– Тобі, – одночасно кивнули Петюнька з Яшкою.

– Пластилін? – геть розгубилася Марійка, яка, відкривши коробку, нічого, крім очікуваного пластиліну, в ній не виявила. Але й той був вживаний…

– Це не простий пластилін, – поспішив запевнити її Яшка.

– Це пластилінові літери, – уточнив Петюня. – Чарівні!

– Так, це ключ, – знову заговорив Єрмолаєв, – за допомогою якого можна відчинити двері в казку. У кожного, розумієш, казка своя, але ключ один для всіх – літери. Потрібно тільки покликати їх на ім'я.

– Ось це, – перебив друга Петюнька, вказавши пальцем на літеру «А», – Абра-ар. Професор! Буква «Б» у нас Бурундун. Він заїкається, бурчить і ходить босоніж. «В» – це Віхола-в'юн. Той ще заводіяка, скажу я вам, і бешкетник.

– Тримайся подалі від нього, – підказав Яшка.

Петюня хихикнув, чим змусив свого друга почервоніти.

– Розумієш, – почав пояснювати Ложкін, спіймавши на собі запитальний погляд Сонячного Зайчика і не звертаючи уваги на кулак, яким погрожував йому Яшка, – Віхола-в'юн полюбляє роздавати щиглів. Яшенька встиг зазнати цього на власному носі.

– Ха-ха! – засміялася дівчинка, уявивши собі, як пластилінова літера дає цибульки під ніс Єрмолаєву.

– До речі, щодо сміху, – підняв палець Петюня. – На сміху у нас спеціалізується Гагатун – літера «Г».

– Так, тільки й робить, що регоче, – буркнув, нахмурившись, Яшка.

Марійка уважно вдивлялася в обличчя своїх друзів. Не схоже було, що хлопчики брешуть. Занадто вони серйозні. Навіть Яшка, той ще жартівник і балагур, нахмурився?!

«Невже вони збожеволіли? – припустила дівчинка і тут же сама з собою не погодилася: – Та ні?.. Щоб обидва відразу? Тут щось інше».

Хлопчики тим часом продовжували дивувати Сонячного Зайчика. Петюня дбайливо вийняв із коробки п'яту літеру. Яшка ласкаво погладив її. Обидва друзі виявляли небувалу ніжність до блакитного шматочка пластиліну, з якого була виліплена буква «Д».

– Це особлива літера, – чомусь пошепки сказав Петрик Ложкін. – Це дівчинка! Добра і мила Дзинь-да-да.

– Так, – зітхнув Яшка і мрійливо повторив за Петюнькою дивне, але дуже гарне ім'я: – Дзинь-да-да!

Марійка затулила рота рукою, щоб не дати смішку зірватися з її губ.

«Ну нехай би дівчатка… Вони люблять давати імена іграшкам. Але хлопчики? – думала вона. – Це принаймні дивно».

Перш ніж сховати коробку під подушку (щоб не побачила Галина Сидорівна, а то відбере), Марійка по черзі доторкнулася пальцем до кожної літери.

– Абра-ар, Бурундун, – почала перелічувати вона їхні імена, щоб запам'ятати, – Віхола-в'юн, Гагатун і...

– Тихіше! Тихіше! – замахали руками, ніби відганяли мух, хлопчаки.

– Дзинь-да-да, – назвала п'яте ім'я дівчинка, не зрозумівши, чого від неї хочуть.

Хлопці замовкли і злякано озирнулися навкруги. Петюнька підбіг до вікна. Яшка заглянув під Марійчине ліжко.

– Ви щось шукаєте? – здивувалася Марійка. – Та що це сьогодні з вами?

Яшка поправив ковдру на ліжку, витер рукавом піжами спітніле чоло. До нього підійшов зовсім здивований Петюнька, який не побачив нічого цікавого за вікном.