Глава 3 Обличчя в дзеркалі

Марійка дуже полюбляє довго купатися в теплій ванні. Вона бере з собою купу пластикових і гумових іграшок, на руку намотує довгу жовту мочалку, уявляє собі, що це хвіст русалки, і від душі плещеться, розмовляє різними голосами, розповідаючи самій собі казку. Часто дівчинка так захоплюється водними процедурами, що забуває про час. Тоді мама кричить на неї з-за дверей: «Застудишся! Вода вже давно охолола!»

А ось тато жартує, що його Сонячний Зайчик колись перетвориться на жабку. Де він шукатиме казкового принца, щоб розчаклувати квакушку назад у його улюблену донечку? Принців на всіх не вистачає!..

– Маріє, йди-но купатися, – покликала з ванної мама. – Тільки іграшки не бери. Вже пізно. Не варто годинами у воді мокнути. Я тебе знаю… Не бери!

– Ну, мамо? – жалібно пискнуло дівча. – Я тільки одну? Білого дельфінчика можна? Або лебедя? Або крокодила?

– Не можна, – суворо сказала мама, схретивши руки на грудях. – Часу обмаль. Хуткіше давай. І відразу ж у ліжко. Завтра рано вставати.

– Ой, – гірко зітхнула Марійка, розстібаючи ґудзики картатої сукні, – але ж так буде нудно!

Від образи, щоб трохи помститися мамі, Марійка (правду кажучи, дитина з норовом) налила у воду щедру порцію ароматної рідини з блакитної пляшки. Маминої! Наскільки дівчинка пам'ятала, це був дорогий шампунь. Мама нікому не дозволяла користуватися своєю косметикою. Адже ексклюзивна! Імпортна!

– Ля-ля-ля, – тоненько заспівала задоволена Марійка, піднімаючи з-під шиплячої білої піни то одну, то іншу ніжку з рожевими п'ятками.

Ароматна пара огорнула тісну ванну кімнатку, осіла сизим серпанком на круглому дзеркалі над умивальником. Поступово охолоджуючись, дзеркало заплакало. Кілька пузатих крапельок розтеклися по його запотілій поверхні, залишаючи за собою химерний малюнок. Там, де доріжки, прокладені краплями, перетиналися, з'являлися очі, ніс, губи. Очі кліпали, тонкий ніс роздував ніздрі, вдихаючи солодкий аромат шампуню, губи усміхалися. Слідом за першим обличчям з'явилося друге, абсолютно таке ж, як перше, а за другим – третє. Загадкові обличчя поглядали одне на одне й кивали на Марійку, ніби погоджувалися з чимось, схвалювали.

Дівчинка нічого не помічала, продовжувала намилювати худенькі плечика і співати веселу пісеньку, слова якої вона тут же вигадувала. Це така гра: співаєш про все, про що думаєш.

– Ось я плечика намилила, ля-ля-ля, – пискляво затягнуло дівчатко, – ля-ля-ля, водичкою сполоснула, ля-ля.

– Ти там зуби почистити не забудь, співачко, – нагадала мама, постукавши ззовні в двері, – і закругляйся вже.

Марійка зітхнула, потягнулася за зубною щіткою, яка стояла в склянці перед дзеркалом, і остовпіла: за нею уважно стежили шість допитливих оченят! Дивилися і моргали. Моргали і дивилися. А коли Марійка відвела руку з щіткою і тюбиком зубної пасти, три обличчя дружно, немов за командою, усміхнулися.

– Ма-а-ам! – зі страху покликала дівчинка.

Обличчя, що проявилися на оповитому парою дзеркалі, здивовано підійняли брівки.

– Ой, матусю!!! – скрикнула Марійка.

Двері відчинилися. Мама, на ходу накручуючи волосся на бігуді і своїм насупленим виглядом показуючи, що незадоволена (вона завжди була незадоволена, коли її відволікали від улюбленого серіалу), запитала:

– Ну, що сталося? Ти зуби почистила?

Дівчинка була настільки налякана, що не могла нормально пояснити мамі, в чому річ. Вона тільки вказувала рукою, в якій все ще стискала тюбик із щіткою, на дзеркало.

– Що-о-о? – мама здивовано дивилася на умивальник.

– Дивись вище, – оговтавшись від переляку, пояснила Марійка. – Бачиш там, у дзеркалі? Хтось звідти підглядає?!

Мама, знизавши плечима, наблизила обличчя до дзеркала. Три утворені осілою парою личка грайливо підморгнули пані в бігудях, але, переконавшись, що їхні підморгування не дали ефекту, оскільки мама нічого не бачила в запітнілому дзеркалі, скривилися і всі разом сплюнули:

– Тьху-у-у!

Марійка готова була присягнутися, що почула їх! Три краплі звивисто скотилися вниз, до полички, де стояли різнокольорові баночки, пляшечки, тюбики і в жовтій мильниці рожеве дитяче мило.

– Що за дурниці? – розсердилася мама. – Ти вічно щось вигадуєш, аби тільки час потягнути. До речі, а чим це тут пахне? Ти що? Ти брала мій шампунь?!!

– Я… Це… Того… – незграбно виправдовувалася дівчинка, чим розсмішила примарні личка в дзеркалі, які єхидно захихикали.

– Ну ж бо, Маріє Журавель? – підвищила голос мама, назвавши дочку на прізвище, що означало – мама ДУЖЕ розсерджена.

Назрівала неабияка гроза. На щастя, втрутився тато, чия кругла лиса голова просунулася в дверний отвір. Тато завжди виручав Марійку в таких, як зараз, складних ситуаціях.

– Люба, – батько притулив підборіддя до маминої шиї, – там Хуліо освідчується Лусінді. Твій улюблений епізод. Ти ж пропустиш?

– Е-е-ех, – мама махнула рукою. – Ви змовилися, чи що? Хоч би раз мене підтримав! Е-е-ех…

Останні слова пролунали вже за дверима, які нещільно прикрили, і вони почали зі скрипом відчинятися, випускаючи пару. Марійка, насупившись, витиралася рушником і раз у раз кидала на дзеркало похмурі погляди.

– Ух, – не витримало все-таки дівча і погрозило кулачком смішливим пичкам. – Я вам дам! Ти ба! Надумали з мене сміятися?

– Хі-хі! Хі-хі! – розпливлися усмішки на личках і розмазалися, оскільки вода охолола і вся пара розвіялася.

У дзеркалі прояснилося. Марійка підвелася навшпиньки і, нахиливши голову набік, розглядала його, але таємничі зображення на склі зникли. По той бік вмитої дзеркальної гладі тільки її власне відображення здивовано кліпало віями.

– Було це чи ні? – запитала сама себе дівчинка і провела пальцем по склу.

– Ні? Чи це було? – запитувало її відображення, вимовляючи слова в зворотному порядку.