Глава 1 Пригода на дорозі

Літо добігло кінця. Осінь, поки несміливо, поки ненав'язливо, вступає в свої права: ранніми сутінками, нічною прохолодою, тихими довгими дощами й особливим, незрівнянним запахом вологої землі. Марійка Журавель заплющила очі й глибоко вдихнула. Вона усміхалася, відчуваючи, як вітер тріпає її неслухняне біляве волосся і грайливо натирає щічки до появи свіжого рум'янцю.

– Золотце, зачини вікно, – попросила мама, на мить одвівши від вуха з великою, у вигляді ягідки винограду, сережкою сріблястий мобільний телефон. – Нежить нам не потрібний. Завтра у садок.

Мама завжди так робила: вела машину і щебетала в телефонну трубку, обговорюючи з подружками останні новини. Тато не раз докоряв їй за це, говорив, що за кермом відволікатися не варто, що така безпечність колись призведе до біди. Але мама не слухала його. Вона взагалі не дотримувалася чиїх-небудь порад, любила завжди чинити свою волю. Ось і зараз, недбало кинувши через плече вказівку доньці щодо вікна, мама продовжила захоплено щебетати:

– Слухай, Анжелко, ну ти даєш! Я б так не змогла. Я б так не зробила…

На дорогу вискочив чорний собака завбільшки з розгодоване теля. Мама натиснула на гальма. Машина, гидко верескнувши, різко повернула вліво і вперлася носом у траву на узбіччі, вкриту курявою. Телефон викинуло у віконце, прямо в колючі зарості будяка. Шур-шур – все шурхотіли колеса, здивовано переговорюючись одне з одним. Мовляв, що сталося? Як це так?

А собака, наче й не було нічого, розтягнувся на асфальті, підставивши осінньому сонечку чорні кошлаті боки. Над ним схилився убогий старий у лахміттях, що невідомо звідки взявся. Він прицмокував губами і осудливо хитав величезною, немов роздутою, головою, на якій красувалася не по сезону тепла шапка – зелений берет з рудою хутряною опушкою. Занадто великий навіть для такої гарбузоголови, як у старого, капелюх неодмінно сповз би набік, якби не червоні стрічки, зав'язані бантом під вузьким неголеним підборіддям.

– Гей, пані! – гнівно крикнув незнайомець, тицьнувши брудним пальцем у капот. – Дивитися на дорогу треба, а не телефоном базікати! Мало не задавила мою тваринку… І хто вам тільки права видає?

– Не бійся, все добре, – заспокоїла мама Марійку, яка, писнувши від страху, притислася до спинки сидіння.

Незворушно поправивши вузьку спідницю і надягнувши на обличчя доброзичливу усмішку, мама вийшла з машини. Дверцята залишилися відчиненими. Марійка проводжала її переляканим поглядом. Вона сама не знала, чому, але щось у вигляді дивного старого в шапці здавалося їй зловісним.

– Шановний, – підкреслено ввічливо звернулася до незнайомця мама, – але ж ваш пес цілий і неушкоджений? Навіщо тоді лаятися?

– Це дівчинка... Черниш її звуть... – похмуро буркнув старий.

– Ага, зрозуміло. Дівчинка? І Черниш? – знизала плечима мама і за звичкою ділової леді дістала з кишені елегантного жакета купюру. – Це вам як компенсація.

Весь вигляд її говорив: божевільний, що з нього взяти? Мама недбало кинула гроші старому, навіть не спромігшись перевірити, чи зловив їх убогий. Кольоровий папірець потріпотів трохи на вітрі й плавно опустився біля ніг незнайомця. Старий не взяв гроші, набрав побільше слини в рот і смачно плюнув на купюру, припечатавши її до потрісканого асфальту.

Мама все-таки помітила плювок. Така витівка неабияк розсердила її. Копирсаючись у траві в пошуках загубленого телефона і час від часу кидаючи погляди на обпльовані гроші, вона бубоніла:

– Божевільний... Грубіян!

Поки двоногі з'ясовували стосунки, собака, через якого зчинилася ця буча, підвівся, солодко потягнувся і потрусив до машини. По-хазяйськи засунувши допитливий ніс у салон, він втупився в дівчинку густо-чорними, не по-собачому розумними очима.

Марійка любила тварин. Завжди знаходилося якесь кошеня, якого вона брала під свій захист. Потайки, щоб мама не сварилася, дівча цупило з холодильника ковбасу, а зі старих речей мостило своїм пухнастикам затишні гніздечка. Але собаки? Адже вони зубасті?! Їх, щиро кажучи, дівчинка побоювалася.

Про всяк випадок Марійка відсунулася подалі від волохатого гостя чи гості. А раптом укусить? Собака, як на диво, поводився доброзичливо: позіхнув і поклав голову на водійське сидіння. А втім, із дівчинки пильного погляду дивна тварина не зводила. Марійці здалося навіть, що Черниш вивчає її, прицінюється. Вдосталь надивившись, собака коротко гавкнув і кинувся в кущі, перестрибнувши через голову Марійчиної мами, яка, нарешті, намацала в траві свій телефон.

– Ай-ай-ай, розбився, – заголосила мама.

Тук, тук – несподівано постукав по склу старий. Дівчинка здригнулася. На неї дивилися білі, абсолютно білі очі. Круглі, як блюдця. І жодних брів. Старий усміхнувся, показавши дрібні, напрочуд здорові зуби.

– Незабаром почнеться казка, – прошепотів незнайомець. – На тебе вже чекають.

– Ай-ай, – не вгамовувалася мама, оплакуючи свій телефон, – рідненький, як же я тепер без тебе?

Марійка співчутливо подивилася на маму й знову притулилася до віконечка, однак за склом, що усіялося дрібними крапельками (дощик припустив!), уже нікого не було. Дивний старий зник так само несподівано, як і з'явився.

Поруч фиркнула мама, влаштовуючись у кріслі.

– Ходять тут усякі, тьху! – процідила вона крізь зуби, а потім, кинувши погляд на телефон, схлипнула: - Ай-ай, милий мій, розбився... Ай...