Люмко і перша квітка ?

Весна вже впевнено крокувала лісом.
Струмки дзюрчали, ніби співали свої срібні пісні, а сонце лагідно гладило землю теплими променями.

Люмко літав над галявиною разом із Горішком. Йому все було новим і дивовижним після довгого зимового сну.

— Дивись! — вигукнув він. — Світ наче прокидається разом зі мною!

— А він і чекав на тебе, — підморгнув Горішок.

Та раптом Люмко помітив щось особливе.
Серед ще сіруватої трави, біля старого пенька, стояло щось маленьке й ніжне.

— Що це? — прошепотів він, обережно підлітаючи.

То була перша квітка. Маленька, біла, з тоненькими пелюстками, що ледь-ледь тремтіли від вітру.

— Привіт… — тихо сказала квітка. — Я боялася, що ніхто мене не побачить.

Люмко засвітився тепліше:
— Я бачу тебе! І ти дуже гарна!

Квітка злегка нахилилася:
— Я перша. Але мені трохи страшно… ще холодно, і навколо так тихо.

Горішок сів поруч і лагідно сказав:
— Ти не сама. Ми тут.

Люмко подумав — і підлетів ближче. Його світло стало м’яким, ніжним, як ранковий промінь. Він обережно торкнувся пелюсток своїм сяйвом.

І сталося диво.

Квітка ніби вдихнула тепло — і її пелюстки розкрилися ширше. Вони засвітилися легким золотавим відблиском, наче зсередини в них запалало життя.

— Мені… вже не холодно, — усміхнулася вона.

У ту ж мить поруч почали з’являтися інші маленькі паростки.
Ще одна квітка.
І ще.

Галявина повільно оживала.

— Це ти зробив? — здивувався Горішок.

Люмко лише тихо усміхнувся:
— Мабуть, це весна… просто їй потрібна була трішки світла.

Вітер ніжно пронісся над галявиною, і квіти зашелестіли, ніби дякували.

І відтоді всі в лісі знали:
перша квітка ніколи не з’являється сама — її завжди знаходить світло.