Одного морозного ранку Люмко прокинувся з дивним відчуттям — ніби ліс став… занадто білим.
Красивим, але надто тихим, однаковим, мов чистий аркуш паперу.
— Усе навколо схоже на незавершену картину, — пробурмотів світлячок.
— Так і є, — озвався хтось позаду.
Люмко здригнувся. На засніженій гілці сиділа Морозна Фарбівниця, дух зими. Її волосся було з тонесеньких крижаних ниток, а в руках вона тримала пензлик, що світився, мов замерзлий місяць.
— Кожної зими я розмальовую світ морозом, — сказала вона. — Але цього року я захворіла й не встигла завершити роботу.
Люмко миттю підлетів ближче.
— Я допоможу!
Фарбівниця усміхнулася:
— У тебе є світло. А світлом теж можна малювати… якщо віриш у себе.
Вона простягнула Люмкові маленьку крижану паличку — її «пензлик». У ту ж мить світлячок відчув, як його сяйво вливається в інструмент. Паличка заграла теплими відтінками: золотим, блакитним, рожевим, навіть сріблястим.
— Спробуй.
Люмко торкнувся «пензликом» першої гілочки.
І сталося диво:
🌟 кора вкрилася сріблястими блискітками;
🌟 сніг засяяв легким рожевим відтінком;
🌟 а на морозній корі з’явилися візерунки — як танець зірок.
— О! В мене виходить! — вигукнув він.
Від радості Люмко помчав по лісу, залишаючи за собою барвистий слід.
Він розфарбовував:
💠 шишки — у золото;
💠 заметні дуги — у ніжно-блакитне;
💠 сліди птахів — у срібні переливи.
Коли він дістався замерзлого озера, то легенько провів пензликом по льоду — і воно спалахнуло кольорами, наче велика різдвяна куля.
Птахи злетіли, зачаровані, білочки спинилися й глянули вниз, а навіть похмурий сірий вовк здивовано озирнувся:
— Ого…
А Морозна Фарбівниця стояла осторонь і посміхалася.
— Ти не просто допоміг мені, Люмку, — сказала вона. — Ти подарував зими серце. Тепле. Живе.
Вона торкнулася його крилець і додала:
— Відтепер ти маєш дар кольору: коли сумно чи темно, твоє світло зможе розмалювати світ так, як ти розмалював цю зиму.
Ліс сяяв, немов сторінка чарівної книжки.
І довго ще звірята казали:
«Це була найкраща зима — зима Люмка, художника світла».