Люмко і дорога для Святого Миколая

В лісі панувала тиха зимова ніч. Сніг переливався в місячному сяйві, а мороз малював на гілках срібні візерунки. Люмко летів над галявиною, милуючись зимою — він любив, як темрява робить світ ще загадковішим.

Та раптом…
Світ згас.

Ніби хтось накрив небо темною хмарою. Місяць щез, зорі зникли, і ліс поринув у густу, холодну темряву.

Люмко насторожився:
— Це не звичайна ніч…

І тоді він почув дзвіночки. Тихенькі, ледве чутні, але знайомі.
З туману виринув великий силует саней, запряжених двома білими оленями. На санях сидів Святий Миколай, але його лампа… погасла.

— Ой, лишенько, — скрушно мовив Миколай. — Через цю хмару я не бачу дороги до дітей. І в мене майже немає світла…

Люмко підлетів ближче, його сяйво ніжно тремтіло.
— Я можу показати дорогу!

Миколай здивовано глянув:
— Ти такий маленький… але твоє світло — тепле й чисте.

Світлячок розгорівся яскравіше, ніж коли-небудь.
— Я поведу вас! Довіртесь мені!

І він полетів уперед, лишаючи за собою золоту світляну стежку, що розтинала темряву. Сніг відбивав його світло, дерева зблискували, а ніч здавалася вже не такою страшною.

Олені бігли тихо, немов по хмаринках. А коли Миколай проїжджав над селами — Люмко спускався нижче й світив так ясно, що кожне віконце оживало від сяйва.

Усі подарунки були вчасно рознесені.
Перед тим як зникнути у зоряному небі, Миколай нахилився до Люмка й поклав йому на лапку крихітний кристал, що сяяв блакитним теплом.

— Це частинка зірки, — сказав він. — Носи її, коли згасає надія. Нехай нагадує: навіть маленьке світло може врятувати ніч.

Люмко ніколи цього не забув.