Люмко і повернення Горішка

Зима тихо відступала, і ліс починав пробуджуватись. Сніг ще лежав подекуди у затінках, але між гілками вже лунали перші краплі талої води. Вітер приносив запах вологої землі, а сонце лагідно торкалося кожного листочка, що сміливо пробивався крізь кригу.

Люмко прокинувся дуже рано — його сяйво світилося тепліше, ніж будь-коли. Він пам’ятав свою зимову обіцянку.

— Сьогодні я знайду Горішка, — прошепотів він, — і ми знову побачимо наш пеньок!

Світлячок летів знайомими стежками, що тепер були зовсім іншими — замість білого снігу довкола зеленіли паростки, дзвеніли струмки, а над галявинами літали бджоли.

Нарешті він помітив знайому ялинку, біля якої вони з Горішком прощалися взимку. А поруч — той самий пеньок, тепер укритий мохом і молодими травинками.

І раптом із гілки щось стрибнуло просто перед ним.

— Ой! — зойкнув Люмко.

— Ха! Злякався? — почувся веселий голосок.

То був Горішок! Його руде хутро блищало на сонці, а хвіст розпушився від радості.

— Люмку! Ти прийшов! — вигукнув він, підстрибуючи. — Я думав, ти забудеш!

— Забути про друга? Ніколи! — засміявся світлячок і облетів навколо нього.

Білченя підбігло до пенька. На ньому, просто посеред зеленого моху, лежав їхній зимовий горішок — трохи потемнілий, але все ще цілий.

— Дивись, — сказав Горішок, — він дочекався нас!

— Як справжній символ дружби, — прошепотів Люмко.

Вони разом розділили той горішок — Горішок з’їв половинку, а іншу залишив на пеньку:
— Для тебе, коли повернешся вночі.

Люмко сяяв щасливо. Йому здавалося, що навіть сонце посміхається їм крізь хмарки, а навколо дзвінко щебетали пташки — ніби вітали двох старих друзів, яких знову поєднала весна.

І відтоді, щоразу, коли в лісі розквітали перші квіти, маленький світлячок і руде білченя зустрічалися біля свого пенька, щоб згадати зиму, сніг і перший спільний сміх.