Люмко і білченя Горішок

Після завірюхи ліс став надзвичайно тихим. Сніг лежав м’яким, пухким килимом, а кожна гілочка тримала на собі білі ковдри, немов хизувалася зимовим вбранням. Люмко літав між деревами, роздивляючись, як сонячні промені грають на інеї, мов у дзеркалах.

— Який гарний ранок! — весело сказав він сам до себе. — Схоже, навіть сонце радіє сьогодні!

Та раптом десь неподалік пролунав глухий туп! — і за мить із верхівки великої ялини звалився великий сніговий клубок просто біля Люмка. Світлячок злякано змахнув крилами:

— Ой! Що це було?

Із-за гілки визирнула маленька руденька мордочка. То було білченя, з кумедним чубчиком і очима, що блищали, як два горішки.

— Ой, вибач! — пискнуло воно. — Я просто… трішки впустило сніг.

— Трішки? — засміявся Люмко. — Та ти мене майже засипало!

Білченя зніяковіло, але потім усміхнулося:
— Мене звуть Горішок. А тебе?

— Я Люмко, світлячок. А що ти робиш узимку? Хіба білки не сплять?

— Та ні, не всі! Я прокинувся, бо згадав, що десь залишив свій найулюбленіший горішок. Хотів знайти його, але… заблукав.

Люмко засвітив яскравіше:
— Тоді я допоможу! Мені добре видно навіть під снігом.

Разом вони рушили між деревами. Горішок біг уперед, залишаючи сліди лапок, а Люмко летів поруч, освітлюючи дорогу. Вони заглядали під пеньки, під гілки, навіть у старі шишки — але горішка не було.

— Може, він образився й сам пішов до весни? — пожартував Люмко.

Горішок розсміявся:
— Ти, певно, чарівник! Бо з тобою навіть пошуки не такі холодні.

І саме тоді Люмко побачив у снігу маленьку блискучу плямку. Підсвітив — і вони побачили щось кругле, вкрите тонким шаром льоду.

— Ось він! — зрадів білченя. — Мій горішок!

Він стрибнув і обережно витяг знахідку. Потім подивився на світлячка й додав:
— Хочеш половинку?

— Я не їм горішків, — усміхнувся Люмко, — але прийму твою дружбу.

Горішок кивнув і поставив свій горішок на пеньок:
— Тоді хай це буде символом нашої зустрічі. Коли прийде весна, ми знайдемо цей пеньок знову — і поділимося горішком по-справжньому.

Люмко засвітився тепліше, ніж навіть сонце на снігу.

— Домовились, друже. Весна обов’язково прийде — і принесе нові пригоди.

А поки вони сиділи поруч, слухаючи, як ліс тихо шумить своїми зимовими снами, і світло Люмка відбивалося у Горішкових очах, немов маленьке сяйво дружби.