Люмко, Білик і хуртовинне пташеня

В ту ніч ліс гудів і співав зимову пісню — вітер свистів між гіллям, сніг кружляв, засипаючи стежки, а дерева схилялися, немов уклонялися холодові.
Світлячок Люмко ховався під шишкою біля старого пня, а поруч, щільно притулившись, сидів Білик — білий, як сніг, але тремтів від холоду.

— Ой, і завірюха ж! — буркнув він, загортаючись у свої вушка. — Мабуть, навіть місяць сьогодні сховався.

Люмко намагався не згаснути, та вітер раз по раз гасив його світло.
— Треба перечекати… — почав він, але раптом почув тоненький писк десь неподалік.

Він підняв голову.
— Ти чув це?

Білик насторожився:
— Здається, хтось кличе…

Не гаючи ні миті, Люмко випірнув із-під шишки й полетів у темряву, освітлюючи шлях своїм тремтливим сяйвом. Сніг колов йому крила, а вітер кидався в обличчя, та світлячок не зупинявся.

За кілька митей він побачив маленьку снігову купку, з якої визирало щось тепле і пухнасте.
То було пташеня — зовсім крихітне, злипле від снігу, безпорадне.

— Ой, бідолашне! — вигукнув Люмко. — Ти замерзнеш!

Білик підбіг і лапками обережно відгорнув сніг.
— Треба десь сховатись від вітру. Може, біля старої ялини є дупло?

Вони разом підняли пташеня й рушили вперед. Білик йшов, пригинаючи вуха, а Люмко світив перед ними дорогу.
Сніг хрустів під лапками, вітер вив, та нарешті вони знайшли дупло в ялині, укрите гіллям і мохом.

— Тут буде затишно, — сказав Білик.

Люмко підлетів і засвітився тепліше, ніж будь-коли. Його світло наповнило дупло м’яким жовтим сяйвом, і здавалося, ніби там запалала маленька лампадка.

Пташеня зіщулившись засопіло, і з його грудей вирвався тихий звук — схожий на подих полегшення.

— От бачиш, — прошепотів Люмко, — навіть у хуртовину можна знайти трохи тепла.

Білик усміхнувся.
— А ще — справжнє світло, яке не боїться ні холоду, ні вітру.

Надворі хуртовина ще довго вила і крутила сніг, але в дуплі панував спокій: світлячок тихо сяяв, Білик грів пташеня, і ліс, здавалося, слухав цю маленьку історію добра.