Люмко і сліди на снігу

То була тиха, ясна ніч. Місяць стояв високо над лісом, розсипаючи своє срібне світло на засніжені галявини. Повітря було холодне, аж іскрилося — і кожен подих залишав у повітрі маленьку хмарку.

Люмко летів між засніженими гілками, милуючись, як усе довкола сяє. Йому здавалося, що навіть тиша має блиск — такий самий, як лід на річці чи інеї на листі.

Аж раптом він помітив дивні візерунки на снігу. Маленькі ямки, розкидані ланцюжком, вели від кущів до великого дерева.

— Хм, що це таке? — здивувався Люмко, нахилившись нижче. — Ніби хтось ходив тут… але хто?

Він торкнувся снігу лапкою — і відчув, що він зовсім свіжий.
— Отже, той, хто залишив ці сліди, десь поруч!

Світлячок піднявся вище і, освітлюючи шлях своїм м’яким сяйвом, рушив по слідах. Вони петляли між деревами, перетинали замерзлий струмок, а потім раптом обірвалися біля невеличкої ялинки.

Люмко приземлився на гілку й тихенько прислухався. І тут із-під гілля виглянув маленький заєць — білий, як сам сніг, з чорними очима, що блищали від подиву.

— Ой! — зойкнув він і застиг. — Я думав, то зірка впала!

Люмко розсміявся:
— А я думав, що то привид блукає лісом!

Вони обоє засміялися, і від того сміху навіть крижаний вітер став теплішим.

— Мене звуть Люмко, — представився світлячок. — А тебе?

— Білик, — відповів заєць, тремтячими вусами обтрушуючи сніг. — Я шукаю морквинку, яку загубив восени.

— У снігу? — здивувався Люмко.

— Авжеж! Може, вона замерзла, але я все одно знайду, бо вона — моя найсмачніша!

Люмко усміхнувся й засяяв яскравіше.
— Давай я допоможу. Моє світло покаже нам, де земля темніша — можливо, там і схована твоя морквинка.

Разом вони довго нишпорили біля пеньків і коренів, і нарешті — о диво! — під купкою листя знайшли крихітну морквину, трохи змерзлу, але цілу.

Білик був у захваті.
— Ти справжнє диво, світлячку! Якби не ти, я б ніколи не знайшов її.

— А я ніколи не побачив би таких гарних слідів на снігу, — відповів Люмко. — Виходить, навіть зимові дороги ведуть до дружби.

І коли вони повернулися на галявину, місяць тихо посміхався їм із неба, а їхні тіні танцювали на білому снігу, ніби святкували зустріч.