Люмко і подих весни

Зима повільно відступала. Ліс, який довго спав під срібним покривалом, почав прокидатися. Сніг танув, відкриваючи під собою темну землю, а тоненькі струмочки бігли поміж корінням, співаючи дзвінку весняну пісню.

Люмко прокинувся рано-вранці — ще до того, як сонце торкнулося верхівок дерев. Він відчув щось нове у повітрі: воно було м’яке, тепле, пахло вологою землею й чимось живим.

— Біме, ти це чуєш? — вигукнув він до кажанчика, який ще кутався у своє крильце. — Ліс… дихає!

Бім позіхнув і розплющив одне око:
— Може, тобі це наснилося, світлячку?

Але ні. Люмко чув, як лід на озері потріскує, як капає з гілок вода, як десь далеко дзвенить перша крапля весни.

Він полетів туди, де колись було Крижане Озеро Бажань. Тепер там залишилася лише велика калюжа блискучої води, у якій відбивалося блакитне небо. На її березі щось ворушилося — маленький зелений паросток тягнувся до світла.

— Привіт, — тихо сказав Люмко, сівши поруч. — Ти хто?

— Я… нове життя, — відповів паросток тоненьким голосом. — Я народився з тепла і з твого бажання.

Світлячок здивовано кліпнув.
— Мого?

— Пам’ятаєш, ти просив, щоб усі, хто загубив своє світло, змогли знайти його знову. Тепер ліс прокидається — і кожен промінь, кожна крапля, кожен подих весни несе твоє світло.

Люмко усміхнувся. Він зрозумів: диво не зникає, воно просто засинає, щоб знову розквітнути.

Вітер лагідно торкнувся його крила, і йому здалося, що то сама Сніжинка прошепотіла:
— Бачиш, навіть з найхолоднішої зими народжується тепло.

І коли над лісом піднялося сонце, його перший промінь відбився у краплині роси — і сяйнув, немов крихітна зірка.