Люмко і Крижане Озеро Бажань

Після того, як Сніжинка зникла, Люмко довго не міг забути її слова. Він літаючи між деревами, помічав, як кожна гілка блищить у місячному сяйві, немов прикрашена тисячами малесеньких зірок.

Одного вечора, коли небо стало кришталево чистим, він помітив у глибині лісу дивне світло. Воно було не схоже на його власне сяйво — холодне, блакитнувате, та водночас неймовірно красиве.

— Цікаво, що це? — прошепотів він і полетів туди, куди кликало світло.

Ліс ставав усе тихішим, а повітря — холоднішим. Нарешті він вийшов на галявину й завмер: перед ним розкинулося озеро, вкрите льодом, прозорим, як скло. Під кригою мерехтіли зорі, ніби небо впало просто в воду.

— Яке диво... — прошепотів Люмко, сідаючи на край озера.

Раптом лід під ним заграв сріблом, і ніжний голос пролунав просто з глибини:

— Це Крижане Озеро Бажань. Сюди падають перші сніжинки, щоб зберегти мрії тих, хто вірить у диво.

Люмко широко розплющив очі.

— А я можу загадати бажання?

— Можеш, — озвалося озеро. — Але лише те, що йде від щирого серця.

Світлячок замислився. Він згадав Сніжинку — її ніжний сміх, прозорі крила, і те, як вона сказала, що кожна зима несе нове світло.

— Я хочу, щоб усі, хто загубив своє світло, змогли знайти його знову, — прошепотів Люмко.

Лід під ним спалахнув блакитним сяйвом, і озеро задзвеніло, ніби сміялося.

— Щире бажання завжди залишає слід, — відповіло воно. — Подивись.

І Люмко побачив, як у товщі льоду з’явилася маленька сяюча зірочка — така сама, як Сніжинка. Вона обернулася до нього й підморгнула.

Відтоді щоразу, коли падав перший сніг, Люмко летів до Крижаного Озера, щоб побачити, як світяться у льоді мрії тих, хто вірить у диво.