Люмко і зоряний пил

Ніч була ясна, мов вимита дощем. Зорі висіли низько, такі близькі, що, здавалось, простягни крильце — й торкнешся.
Люмко летів над галявиною, залишаючи за собою золотавий слід. Бім дрімав десь на дереві, тож цього разу світлячок був сам.

Та тиша не здавалася йому самотньою — у повітрі щось мерехтіло, щось кликало. І раптом… небо ніби зітхнуло.
Одна зірка впала — не яскраво, не стрімко, а м’яко, як пір’їнка, що пливе за вітром.

Люмко спалахнув від захоплення.
— Зоря впала! Справжня! — і вже через мить летів туди, де небо торкнулося землі.

Він приземлився на узліссі й побачив: між травою тьмяно сяє щось сріблясте. Маленька грудочка пилу світилася зсередини, немов у ній ще жевріла пам’ять неба.

— Ти не зірка… — прошепотів Люмко, обережно торкаючись її. — Ти частинка світла, що загубила свій дім.

Зоряний пил тремтів у його долоньках, відгукуючись м’яким теплом. І тоді сталося диво — крихітні іскорки почали кружляти навколо нього, зливаючись зі світлом його власних крилець.

Ліс навколо наче ожив:
листя переливалося сріблом, павутиння засвітилося, мов тонкі нитки космосу, а навіть сплячі квіти розкрилися, відчувши тепло.

Люмко стояв посеред цього сяйва і шепотів:
— Тепер ти не самотній. Твоє світло стало частиною мого.

Іскорки, немов почувши його, обережно осіли на його крильця — і залишилися там, перетворившись на м’яке мерехтіння.

Коли Бім прокинувся, він ледве впізнав друга.
— Ти світитися став інакше, Люмку. Як нічне небо!

Світлячок усміхнувся.
— Бо кожне світло — від когось. І навіть коли воно падає, його можна знайти й подарувати нове життя.

Відтоді, коли Люмко пролітав лісом, усі знали — це не просто світлячок, а той, у чиїх крилах живе частинка зорі.