Люмко і Цариця ночі

Ніч була тиха, ніби сама природа затамувала подих. Навіть вітер не наважувався шелестіти листям. Люмко літав над лісом, дивуючись цій незвичній тиші — ні цвіркунів, ні сов, лише м’яка темрява, мов велика оксамитова ковдра.

— Дивно, — прошепотів він до Біма, що летів поруч. — Наче ліс чекає чогось…

Кажанчик лише махнув крильцем.
— Може, просто спить.

Та раптом Люмко помітив попереду щось дивне: посеред темряви, серед густих кущів, щось почало світитися. Спочатку тихо, немов зітхання, потім — яскравіше, тепліше, аж повітря довкола сповнилося ніжним ароматом.

Він підлетів ближче й завмер.
Перед ним розквітала Цариця ночі — велична біла квітка, чиї пелюстки розгорталися повільно, немов світанок, що народжується у темряві.
Її світло не було яскравим, як у світлячка, але воно палахкотіло м’яко, наче відбиття Місяця на воді.

— Я… я не знав, що квіти теж можуть світитися, — прошепотів Люмко.

І раптом почув голос — глибокий, спокійний, схожий на подих ночі:
— Бо не всі дивляться у темряву достатньо довго, щоб це побачити.

Люмко здригнувся, але квітка не виглядала страшною. Її голос був теплий, навіть лагідний.
— Ти — Цариця ночі? — спитав він.
— Так. Я прокидаюся лише на кілька годин, коли світ засинає. Мене не бачать вдень, бо світло Сонця затьмарює моє сяйво.

Люмко замислився.
— Тоді ти теж, як я. Ми обоє світимось тоді, коли навколо темно.

Квітка усміхнулася — її пелюстки затремтіли, і навколо розлетілися дрібні іскорки пилку, схожі на зоряний пил.
— Але ти, Люмку, літаєш, щоб світити іншим. А я стою на місці, щоб світло приходило саме до мене. У кожного свій спосіб бути частинкою ночі.

Світлячок сів на її пелюстку.
— Знаєш, Царице, ти справді прекрасна. Шкода тільки, що тебе ніхто не бачить удень.

— І не треба, — тихо відповіла вона. — Краса ночі — в тому, що її бачать лише ті, хто не боїться темряви.

Вітер ніжно хитнув стебло, і квітка засяяла ще яскравіше.
Люмко мовчки дивився, як її пелюстки світяться зсередини, ніби сама душа лісу ожила на коротку мить.

А коли перші промені світанку торкнулися землі, Цариця ночі повільно сховала своє сяйво.
— Прощавай, маленький світляче, — прошепотіла вона. — Пам’ятай: навіть у найтемнішу ніч світло знайдеться — просто не завжди там, де ми його шукаємо.

Люмко полетів назад до гаю, і його серце світилося тепліше, ніж будь-коли. Тепер він знав — темрява теж може бути домом для світла.