Люмко і загублене світло

Одного вечора, коли сонце вже сіло за обрій, Люмко полетів перевірити свою улюблену галявину. Там завжди було спокійно, і світили найгарніші зорі. Але цієї ночі щось було інакше — повітря здавалося важчим, а світлячок відчував дивну втому.

Він намагався засвітитися — але його сяйво було тьмяним, майже невидимим.
— Біме… щось не так, — прошепотів він. — Моє світло зникає.

Кажанчик занепокоєно глянув на друга.
— Може, ти просто втомився? Після стількох пригод це не дивно.

Але Люмко похитав головою. Він намагався запалити своє світло ще раз, потім ще — та ніч залишалася темною.
Йому стало страшно: як тепер летіти? Як знайти дорогу в темряві?

Вони рушили повільно, майже наосліп. Кущі здавалися велетнями, дерева — тінями, а вітер шепотів дивні речі.

Нарешті вони вийшли до ставка, де поверхня води була гладкою, мов дзеркало. Люмко сів на камінь і гірко зітхнув:
— Якщо світло згасло, може, воно більше не повернеться?

Раптом із води долинуло тихе відлуння його голосу — але в ньому щось змінювалося. Замість смутку звучала ніжність.

Він нахилився — і побачив у воді не темряву, а… відблиск.
Невелике сяйво, м’яке, тепле, наче саме його серце світила замість звичного вогника.

— Біме… подивися! Моє світло — всередині!

Кажанчик посміхнувся.
— От бачиш. Ти думав, що втратив його, але просто шукав не там. Справжнє світло не згасає — воно живе в тому, хто пам’ятає, заради чого світить.

І тоді Люмко засміявся — від щастя, від полегшення, від тепла, що знову спалахнуло в ньому. Його крила засвітилися ніжним золотом, і навіть зірки, здавалося, стали яскравішими.

Тієї ночі він зрозумів:
Світло — це не те, що бачать інші. Це те, що ти несеш у собі, навіть коли навколо темно.