Люмко і Веселка після дощу

Небо хмурилося вже зранку. Бім сонно позіхав, ховаючись під листком, а Люмко все крутився — він не любив, коли небо плаче.
— Біме, а довго ще буде цей дощ?
— Поки хмари не натішаться, — відповів кажанчик, кутаючись у свої крила.

Краплі дощу падали ритмічно, мов музика, і світлячок почав прислухатися. Йому здавалося, що кожна крапля співає по-своєму: одна — дзвінко, інша — лагідно, третя — зовсім тихо.

Та ось раптом грім гуркнув востаннє, і небо ніби зітхнуло. Сонце несміливо виглянуло з-за хмар. Люмко висунувся з-під листка й здивовано кліпнув:
— Дивися, Біме! Щось у небі блищить!

І справді — над деревами розкинулося диво: велика, сяюча веселка. Вона переливалася всіма кольорами, мов хтось розлив по небу чарівні фарби.

— Хочу доторкнутися до неї! — вигукнув Люмко, і його крила засвітилися від захвату.

— Ти ж знаєш, це лише світло, — спробував стримати його Бім.
— А я ж і сам — світло! — засміявся Люмко й підлетів угору.

Він летів дедалі вище — крізь золоті промені, крізь туман і краплі роси, що ще висіли у повітрі. Здавалося, веселка зовсім поруч… але коли він торкався її, вона розсипалася на блискітки, що танули на його крилах.

Світлячок трохи засмутився, сів на край хмарки й задумався.
— Може, я ніколи не зможу до неї дістатися…

І тут почув знайомий шурхіт — то Бім теж підлетів до нього.
— Люмку, може, веселка не для того, щоб її зловити? Може, вона просто нагадує, що після будь-якої зливи знову приходить світло?

Люмко посміхнувся.
— Так само, як після ночі — ранок.

Він обережно торкнувся блискітки, що залишилася на його лапці. Вона засяяла всіма кольорами веселки — і відтоді маленьке світло Люмка стало трохи іншим: тепер у ньому жевріли всі барви неба.