Люмко і Свічка з місяця

Ніч була така тиха, що чути було, як вітер торкається крил кажана. Люмко сидів на старому пеньку й дивився на небо. Місяць завис просто над верхівками дерев — круглий, мов загадка, що світиться зсередини.

— Диви, Біме, — прошепотів він, торкаючись крила друга, — місяць сьогодні якийсь інший. Наче ближчий.

Бім відповів легким писком, але раптом завмер. З неба, просто з самого краю місячного сяйва, відділилася іскорка. Вона падала повільно, наче хтось дуже обережно опускав її на землю.

Іскорка тремтіла, лишаючи за собою слід, схожий на тоненьку срібну нитку. Люмко підвівся, очі його широко розкрилися — там, де впала ця іскорка, спалахнуло м’яке світло, і в ту ж мить усе знову стало темним.

— Це ж… впала зірка? — здивовано прошепотів він.
— Ні, — озвався Бім, — зірки не світять так лагідно. Це щось інше…

Люмко вже знав, що не зможе спокійно сидіти. Щось покликало його вперед — тихо, як шепіт у вітті. Він піднявся й рушив крізь траву, де срібне сяйво ще мерехтіло на краплях роси.

Йому здавалося, що в темряві пахне місяцем.

Люмко йшов усе глибше в ліс. Темрява густішала, але маленьке світло, що падало з неба, немов чекало на нього. Воно миготіло між стовбурами, відбиваючись у його очах, мов у двох краплинах роси.

Нарешті він побачив її.
На галявині, де трава світилася від місячного сяйва, стояла Свічка з місяця — тоненька, прозора, мов зроблена з криги. Її полум’я не палало, а просто світилося м’яким, срібним світлом.

— Яка гарна… — прошепотів Люмко, не наважуючись наблизитися.
Бім кружляв над нею, обережно махаючи крилами.
— Але дивись, Люмку, вона не відкидає тіней.

Свічка справді була дивна — довкола все сяяло рівно, без жодної темної плями. Люмко підлетів ближче, і раптом почув легкий голос:
— Не торкайся мене, маленький світляче…

Люмко здригнувся.
— Ти… говориш?

— Я — Свічка з місяця. Мене запалив сам Місяць, щоб світло ніколи не зникало з цього лісу. Але моє полум’я гасне… і я потребую допомоги.

Світлячок розгублено кліпнув.
— А як я можу допомогти? Я ж маленький, моє світло — крихітне.

— Твоя іскра — частинка того ж світла, що і я. Якщо ти поділишся своїм сяйвом, я знову зможу світити й берегти ліс від темряви.

Бім занепокоєно пискнув:
— Але тоді твоє світло стане слабшим!

Люмко замислився. Його промінчик і справді міг згаснути на якийсь час… але ж якщо Свічка з місяця згасне зовсім, у лісі буде темрява.

Він глибоко вдихнув і посміхнувся:
— Світло не для того, щоб його берегти тільки для себе. Світло — щоб ним ділитися.

І торкнувся полум’я своїм сяйвом.

Свічка спалахнула — ніжно, але яскраво. Ліс наповнився срібними вогниками, ніби кожен листок віддзеркалював нове світло.

А коли Місяць сховався за хмари, його сяйво все одно залишилося — у маленькому світлячку на ім’я Люмко та в кожній іскорці, що світилася довкола.

Ранок прийшов тихо.
Місячне срібло змінилося золотом сонця, і ліс наповнився шелестом пробудження. Люмко повільно розплющив очі — його крильця ще ледь тремтіли після нічної пригоди.

Поруч сидів Бім, прикривши крилами від перших променів.
— Прокинувся, сонечку місячне? — усміхнувся він своїм тонким писком.

Люмко потягнувся і подивився навколо. Там, де вночі стояла Свічка з місяця, тепер не було нічого — лише срібна квітка, що блищала росою.

— Вона зникла? — здивувався він.
— Може, повернулася на Місяць, — припустив Бім.

Світлячок задумливо глянув на небо. Воно було ясне, блакитне, без жодної хмаринки. І все ж йому здавалося, що десь високо, за самим світлом, хтось йому посміхається.

— Знаєш, Біме, — тихо сказав він, — я думав, що світло буває тільки вночі. А тепер бачу — воно всюди, якщо не забуваєш дивитися серцем.

Бім кивнув і розправив крила.
— Тоді полетіли? Новий день — нові пригоди.

І вони злетіли над лісом, залишаючи за собою тонку золоту стежку — тепер уже не місячну, а сонячну.