Люмко і озеро Відображень

Одного вечора Люмко заблукав серед сріблястих туманів.
Вітер був м’який, мов подих сну, і навіть дерева говорили пошепки.
Світлячок летів без мети, аж доки не побачив перед собою дивне місце — тишу, загорнуту у воду.

То було Озеро Відображень.
Воно не просто показувало небо — воно зберігало мрії всього, що на нього колись дивилося.

Люмко підлетів ближче.
Його світло торкнулося поверхні — і вода відповіла сяйвом.
У глибині він побачив… себе.
Але не зовсім.

Світлячок у воді був більший, його світло горіло яскраво, майже як зоря.
Його крила були прозорими, як проміння.
Він здавався сильним, упевненим — зовсім не тим маленьким Люмком, який іноді боявся власної тіні.

— Хто ти? — прошепотів Люмко.
— Я — те, ким ти можеш стати, — відповіло відображення. — Якщо не перестанеш світити, навіть коли темно.

Вода злегка здригнулася, і з глибини з’явилися інші образи — безліч Люмків:
той, що колись боявся темного лісу;
той, що зігрівав холодну зірку;
той, що слухав мелодію вітру.

Кожен із них світився по-різному, але разом вони створювали сяйво, схоже на небесний шлях.

— Виходить, — задумався Люмко, — у кожній моїй пригоді я залишив частинку світла?
— Так, — відгукнулося озеро. — І кожне твоє світло повертається до тебе, коли ти сумніваєшся.

Люмко посміхнувся, його сяйво стало м’яким, але впевненим.
Він більше не бачив у воді когось іншого — лише себе, справжнього.

Вітер обережно колихнув воду, і відображення зникло.
Люмко полетів далі — маленький, але сповнений великого світла, яке тепер сяяло не тільки назовні, а й усередині.

✨
І, можливо, саме тому зорі тієї ночі світили трохи яскравіше — бо одна з них жила в серці світлячка.