Люмко і стара Комета

Одного разу ніч була така чиста, що навіть далекі зорі здавалися зовсім близько.
Люмко сидів на вершині старого пагорба і дивився вгору — туди, де небо дихало світлом.
Бім спав, загорнувшись у крильця, а Люмко не міг заснути: його кликала дивна смужка світла, що повільно ковзала небом.

— Це комета, — прошепотів він. — Але… чому вона така сумна?

Він розправив крильця і полетів вище, все вище, доки холод ночі не защипав йому крила.
Але там, серед темряви, він побачив її — величну, проте втомлену. Її хвіст світився неяскраво, наче пам’ять, що ось-ось згасне.

— Привіт, — несміливо сказав Люмко. — Ти така гарна.
— Гарна? — засміялася комета, і в її голосі прозвучав подих вітрів і століть. — Я стара. Колись я світила так яскраво, що будила моря. Тепер лиш пил і спогади.

— Але ж ти досі світлиш, — тихо промовив він. — Навіть найменше світло видно в темряві.

Комета замовкла. Вперше за довгі роки хтось бачив у ній не згасання, а сяйво.
Вона зупинила свій політ і розповіла йому історії:
як літала крізь бурі зірок,
як бачила, як народжуються світи,
як загубила свій вогонь, коли на мить зупинилася, щоб подивитися на Землю.

Люмко слухав, затамувавши подих. Йому здавалося, що він сидить поруч із самою пам’яттю неба.

— Ти не втратила світло, — сказав він нарешті. — Ти просто залишила його в тих, хто дивився на тебе.
— У тих, хто пам’ятає, — прошепотіла вона.

Комета опустилася нижче й дозволила Люмкові торкнутися її хвоста.
Від дотику її сяйво знову спалахнуло — не таким яскравим, як колись, але теплим, справжнім.

— Дякую, маленький вогнику, — сказала вона. — Ти нагадав мені, навіщо світити.

І коли вона знову полетіла крізь небо, її слід був не просто яскравий — він був живий.
Люмко дивився услід і подумав:
Може, й справді старі вогні не згасають — вони просто шукають когось, хто згадає про них.