Люмко і мелодія вітру

Після пригод у темному лісі Люмко довго не міг заснути.
Він лежав на квітці, гойдаючись у нічному повітрі, й слухав, як десь далеко шелестить трава.
Та серед тих звуків було щось інше — тихе, ніжне, немов хтось співав.

То була мелодія.
Вона лилася крізь крони дерев, торкалася листя, ковзала по струмках.
Люмко підвівся, його світло стало теплішим.

— Бім, ти чуєш це? — прошепотів він.
— Ммм... схоже на спів, — позіхнув кажанчик, загортаючись у крильця. — Але ж це вітер... він не співає.
— А може, сьогодні співає, — усміхнувся світлячок.

І він полетів.

Мелодія вела його все далі — через галявини, річку, і навіть повз сплячого їжака.
Вітер, здавалося, жартував: то підштовхне його, то сховається, то прошепоче:
"Шукай..."

Нарешті Люмко дістався до високої скелі, де вітер грав у тріщинах і дуплах, немов на невидимій флейті.
Там він побачив старий сухий очерет — і зрозумів: саме крізь нього народжується та дивна пісня.

Вітер торкався тонких стебел, і вони співали, кожен на свій лад.
Люмко зачаровано слухав. Йому здавалося, що то історії ночі:
про пташку, яка навчила зорю літати;
про листок, що мріяв стати крилом;
і про світлячка, який шукав свій власний звук серед тиші.

Він тихенько підлетів і теж заспівав — не голосом, а світлом.
Його сяйво стало частиною мелодії, і разом з вітром вони створили нову пісню:
пісню про дружбу, подорож і світло, що не згасає навіть у темряві.

Коли світанок торкнувся неба, вітер стишився.
— Дякую, — прошепотів він, — тепер моя мелодія має серце.

Люмко посміхнувся, бо зрозумів:
іноді найпрекрасніші пісні народжуються не зі звуку —
а з тих, хто слухає.