Люмко і Перший Осінній Дощ

Ніч відступала, і небо стало сивим,
наче загубило свої зорі.
Люмко прокинувся від дивного звуку —
крап… крап… крап…
Наче хтось грав на кришталевому барабані.

Він визирнув із підлистя — і завмер.
З неба падали блискучі срібні ниточки.
Кожна торкалася землі,
і ліс співав від цього тихого ритму.

— Ой, як гарно! — вигукнув Люмко. —
Сонце тане?

— Ні, — лагідно озвався хтось із неба. —
Я — Дощ.

Голос був м’який, мов пісня, і трохи сумний.
Краплі танцювали в повітрі,
і кожна мала своє світло,
ніби маленькі дзеркальця неба.

— А навіщо ти плачеш? — запитав Люмко,
сівши на листочок, що хитався під вагою крапель.

— Я не плачу, — посміхнувся Дощ. —
Я просто нагадую землі, що все живе потребує ніжності.
Мої краплі — це не сльози смутку,
а поцілунки неба,
щоб ліс не забув, що його люблять.

Люмко дивився, як краплі котяться по листю,
як вони збираються в калюжі,
і кожна з них віддзеркалює світ — догори дригом,
але такий знайомий.

— А чому ти такий тихий? —
спитав він після хвильки.

— Бо справжня доброта не кричить, — відповів Дощ. —
Вона просто торкається —
і все навколо стає чистішим.

Люмко подумав і підняв свій ліхтарик.
Світло його розбилося на сотні іскор,
і кожна крапля тепер світилася зсередини.

— Бачиш? — радісно сказав він. —
Тепер твій дощ — не просто вода,
а світло, що падає з неба.

Дощ засміявся — ніжно, як шелест хмар.
— Ти маленький, але у твоєму серці живе цілий світанок, Люмку.

І відтоді, коли йшов дощ,
усі світлячки знали —
то не небо плаче,
а просто згадує, як гарно бути добрим.

Навіть найсумніший дощ не страшний,
якщо в ньому є трохи світла.