Люмко і перше жовте листя

Одного ранку, коли туман ще спав на гілках,
Люмко прокинувся від дивного шелесту.
Не того, до якого звик — не від свіжої трави, не від нічної роси.
Це був шелест сухий, лагідний і трохи сумний.

Він визирнув із квітки —
і завмер.
Ліс був не зелений.
Він став золотавим, як мед на сонці.

— Що це сталося з деревами? — здивувався світлячок.
— Вони засвітилися вдень!

Поруч тихо засміялася Білочка.
— Ой, малесенький, це не світло — це осінь.
Дерева змінюють сукні, бо скоро зима.

— Зима? — перепитав Люмко. — А це щось страшне?

— Ні, — усміхнулася вона. — Просто холодно. Але красиво.

Люмко полетів далі — й листя кружляло довкола нього,
немов сотні маленьких сонць.
Воно шелестіло так ніжно, ніби співало пісню про час.

«Ми падаємо не тому, що слабкі,
а тому, що настав час торкнутися землі».

Люмко сів на один із жовтих листків,
і відчув — він не холодний, а теплий.
Теплий, як спогад.

— Ти не сумуєш, що падаєш? — запитав він.

— Ні, — відповіло листя. —
Ми жили, ловили сонце,
і тепер даруємо його землі.
А навесні наші брати знову розквітнуть.

Світлячок задумався.
Він вперше зрозумів, що світло буває не тільки яскравим —
воно буває тихим, як осінній подих.

Того вечора він довго дивився,
як листя падає в річку і пливе, мов маленькі човники.
І кожному шепотів:

— Дякую, що показали мені красу прощання.

А потім запалив свій ліхтарик —
не для того, щоб розігнати темряву,
а щоб листя мало з ким летіти донизу.

І так ліс став світлішим —
не від сонця, не від зір,
а від маленького серця,
що вміло бачити красу змін.