Люмко і Вітер, що співав серцю

Одного вечора, коли небо стало фіолетовим,
а річка вже ковтала останні відблиски сонця,
Люмко сидів на листочку й тихенько колихав ногами.
Йому було трохи сумно — ніч була спокійна,
але якось тиха, без пригод.

І раптом…
щось лагідно торкнулося його крила.
Немов хтось дихнув світлом.

— Хто тут? — здригнувся він.

У відповідь почувся шепіт,
такий м’який, що він скоріше його відчув, ніж почув:

— Не бійся, я — Вітер.

Люмко озирнувся, але навколо нікого.
Лише трава похитнулася і квітка ледь зітхнула.

— А чому я тебе не бачу? — спитав він.

— Бо я — не для очей, — усміхнувся Вітер. —
Я для тих, хто слухає серцем.

Люмко насторожив вушка.
І тоді почув — не просто шелест.
У тому шелесті була пісня:
пісня про далекі гори,
про зорі, що падають у море,
про крила, які ніколи не сплять.

— Це ти співаєш? — здивувався він.

— Так. Я ношу мелодії світу.
Але мало хто чує мене — усі слухають вухами, а не душею.

Люмко замислився.
Він заплющив очі й дозволив світлу в собі
торкнутися звуків навколо.
І раптом — почув усе:
як трави шепочуться про сни,
як річка співає під дихання неба,
як навіть ніч видихає «дякую» за спокій.

— О, Вітре, це неймовірно!
Ти справжній музикант світу!

— А ти, Люмку, — мій світильник, —
відповів Вітер. —
Ти допомагаєш бачити те,
що я змушую звучати.
Світ потребує нас обох:
я приношу рух, ти — світло.

З того вечора вони стали друзями.
Коли Люмко літав, Вітер ніс його на своїх подихах,
граючись із його сяйвом, як із краплею золота.
А коли Вітер сумував,
Люмко запалював світло у траві —
щоб показати, що навіть невидиме варте тепла.

І щоночі тепер,
як тільки тиша торкається землі,
можна почути ту пісню —
легку, як подих і як дотик світла.

Бо є друзі, яких не видно,
але саме вони вчать нас чути серцем.