Люмко і Світ, де Ніч спить удень

Тієї ночі Люмко спав особливо міцно.
Пахло м’ятою, а над лісом ще довго лунав пташиний спів.
І раптом — бах! — усе стало тихо, мов хтось вимкнув світло світу.

Він розплющив очі —
і побачив, що навколо… ніч, але дивна.
Небо було бліде, мов із молока,
а зорі світилися так яскраво,
що можна було побачити власну тінь.

— Що за дива? — здивувався він. —
Ніч, але водночас день?

І тоді почув голос:
— Вітаю, Люмку!
Перед ним стояла постать — велика, м’яка,
у плащі зі світла й тіні.
Це була сама Ніч.

— Ти прийшов у мій сон, маленький світляче, —
усміхнулася вона. —
Тут усе навпаки:
пташки співають у темряві,
а сонце спить, накрившись зорями.

— А навіщо так? — здивувався Люмко.

— Бо навіть Ніч іноді хоче відпочити від темряви, —
тихо сказала вона.
— Я дивлюся на людей — вони бояться мене,
а я ж просто інша.
Світ без ночі не знав би мрій.

Люмко задумався.
Він згадав, як люди запалюють вогники у вікнах,
як діти слухають казки перед сном.
— Ти не страшна, — сказав він. —
Ти просто… спокій.

Ніч усміхнулася.
— А ти, Люмку, — моє найкраще світло.
Без тебе я була б надто темною.
Ти нагадуєш усім, що навіть у тіні
живе краплина тепла.

І вона провела його до озера,
де хвилі були схожі на скло.
На поверхні спав сам Світанок —
світлий хлопчик із золотими волосинками.

— Тихо, — прошепотіла Ніч. —
Він ще спить. Бо без відпочинку не буває ранку.

Люмко притиснув лапки до грудей і прошепотів:
— Я теж тепер розумію.
Світло і темрява — не вороги. Вони — друзі,
що чергуються, щоб світ міг дихати.

І щойно він це вимовив —
небо засвітилося м’яким світлом.
Сни розсипалися, мов зорі,
і Люмко прокинувся — просто під рожевими хмарами світанку.

Він усміхнувся й сказав:

— Я спав у сні самої Ночі.
І тепер я знаю — темрява теж уміє мріяти.