Люмко і Світанок, що не спить

У лісі пахло росою й м’ятою,
і перші промені сонця вже торкалися листя.
Світлячки один за одним гасили свої ліхтарики,
приспівуючи тиху пісню відпочинку:

«Світло спить — і ніч дрімає,
день іде, нас обіймає…»

Та тільки Люмко не поспішав засинати.
Він дивився, як небо рожевіє,
як сонце витанцьовує між гілок —
і відчував, як у грудях спалахує цікавість.

— А що, якщо я залишусь бодай на хвильку?
— подумав він. — Я ж ніколи не бачив,
як виглядає світ, коли світло не моє.

І він тихенько заховався в квітці конюшини,
поки друзі вже спали.

Спершу було гарно —
промені гралися у краплях роси,
пташки співали, ніби весь світ прокинувся від радості.
Але з кожною хвилиною світло ставало яскравішим,
і маленькому Люмкові ставало все важче тримати своє сяйво.

Він відчув, як його крильця тремтять,
а оченята мружаться від сліпучого сонця.
Світ, який був чарівним уночі,
тепер здавався занадто гомінким, занадто швидким.

— Ой, — прошепотів він, — мабуть, навіть світлу треба спати.

Та раптом поруч зашурхотів листок.
То був вітер — лагідний, ранковий, із запахом сонця.

— Маленький світляче, — усміхнувся він, —
усе має свій час.
День — щоб світити сонцю,
ніч — щоб світити тобі.
І якщо ти не відпочинеш,
то вночі не зможеш нікого зігріти своїм світлом.

Люмко замислився.
Він згадав, як Совеня, Мор і Росинка чекають на нього вночі,
як темрява стає лагіднішою від його сяйва.
І тоді він тихенько зітхнув,
побажав вітрові гарного дня —
і сховався в тінь м’ятої квітки,
де пахло спокоєм.

Сонце лагідно торкнулося його крилець,
наче дякуючи за нічну службу.
І поки світ прокидався,
Люмко вже спав —
усміхаючись у сні, бо знав:

«Навіть світло має право на відпочинок,
щоб потім знову світити тепліше».