Люмко і Сни Ночі

Однієї зоряної ночі Люмко помітив щось дивне.
Ліс був спокійний, Місяць сяяв, але… люди в хатинках не спали.
Маленька дівчинка сиділа біля вікна і плакала.
— Чому ти не спиш? — тихо запитав Люмко, сівши на її долоню.
— Бо сон до мене не приходить, — прошепотіла вона. — Усі сни зникли… навіть той, у якому я літаю над полем кульбаб.

Люмко задумався.
Сни не могли просто так зникнути — хтось мав їх забрати.
Він вирішив знайти, куди вони поділися.

Летів над лісом, і кожна квітка спала, але не бачила снів.
Навіть сови дрімали неспокійно, ворушачи крилами.
І тоді він побачив Темну Завісу — тінь, що огортала ніч, немов покривало.

— Хто ти? — запитав Люмко.
— Я — Забуття, — відповіла Тінь. — Я зібрала сни, щоб людям не боліло серце. Бо деякі сни — сумні.

— Але ж сни — це не лише біль, — мовив Люмко. — У них живе надія! І мрії, і добро! Без снів ніч — порожня, а серце — мов камінь.

Тінь задумалася.
В її очах з’явилося щось людяне.
— А що, коли я поверну сни, але тільки хороші?

— Не треба вибирати, — лагідно сказав Люмко. — Навіть сумні сни потрібні, щоб зрозуміти, як цінно прокидатися в радісному світі.

І тоді він розкрив крила — і з них полилося світло.
Воно торкнулося Завіси, і вона почала танути, мов дим.
З темряви виринули сотні срібних іскор — Сни Ночі, що повернулися до своїх домівок.

Дівчинка знову посміхнулася уві сні, бачачи себе серед кульбаб.
А Люмко дивився зверху, щасливий, що навіть сни знову знайшли шлях додому.