Фроня та бджоли

Якось лисичка Фроня зустріла ведмежа Бубу. Воно сиділо на колоді, тримало барило з медом і їло його, голосно плямкаючи.

— Що це ти робиш? — запитала Фроня ведмежа.

— Мед їм, — сердито відповіло ведмежа і повернулося до Фроні спиною.

Фроня згадала, як мама годувала її медом, коли Фроня хворіла, який він був смачний та солодкий.

— А хіба ти хворий?

— Ні.

— Тоді чому ти їси мед?

— Бо він смачний. Але навіть не думай, що я поділюся з тобою. Хочеш меду, йди та сама дістань його.

Фроне дійсно дуже хотілося меду, тим більше, що вона зрозуміла, що мед можна їсти не тільки тоді, коли хворієш.

— А де взяти мед? — спитала Фроня.

— Он там, — ведмежа махнуло лапою, — за осиновим гаєм, на галявині. Там стоять вулики, засовуєш у них лапу і їж скільки хочеш, якщо вийде.

— Дякую за пораду, — сказала Фроня і пішла до гаю.

Вийшовши на галявину, Фроня побачила безліч маленьких дерев'яних будиночків, що стояли в ряд. З будиночків долинав дивний гул і запах меду.

Фроня мрійливо облизнулась і попрямувала до першого будиночка. Але варто їй було тільки наблизитися до вулика, як звідти вилетів цілий рій розлючених бджіл:

— Стій, хто йде? — грізно крикнула найбільша бджілка.

— Я лисичка Фроня, — злякавшись, тихо сказала Фроня.

— Навіщо прийшла?

— Хотіла меду поїсти.

Від цих слів бджоли загули ще голосніше і страшніше, але велика бджола їх зупинила і продовжила розпитувати Фроню:

— І як же ти збиралася це зробити?

— Я хотіла підійти, засунути в вулик лапку, взяти мед і їсти. Так мені ведмежа сказало.

— Так, ці грубіяни та невігласи ведмеді так і роблять. За це ми жалимо їх з усієї сили. Але скажи мені, хіба це твій мед, що ти можеш його брати без дозволу?

— Ні, — прошепотіла Фроня, їй стало дуже соромно, вона зрозуміла, що хотіла зробити погано.

— А ти знаєш, звідки береться мед?

— Ні.

— Його робимо ми. Щоранку, ледве прокинувшись, ми облітаємо всі квіти навкруги й збираємо з них нектар та пилок. Потім нектар потрібно дуже довго перемішувати та настоювати. Щоб вийшла лише одна ложка меду, всі бджоли вулика працюють цілий день, адже кожна бджілка при цьому облітає сім тисяч квіток. Ми працюємо увесь день, від світанку і до самого заходу сонця.

— Я не знала, що для того, щоб вийшов мед, потрібно так багато працювати, — сором'язливо промовила Фроня. — Вибачте мені, будь ласка.

— Звичайно, ми працюємо не тільки для себе, — вже м'якше промовила бджілка, — ми ділимося своїм медом з лісовими звірами, але тільки з тими, хто дійсно потребує меду, хто захворів або дуже втомився. Ми ділимося медом, якщо в нас його чемно попросити, як це робить твоя матуся. Але якщо хтось хоче забрати у нас мед силою, як ведмеді, того ми безжально жалимо!

— Вибачте. Вибачте мені, — ще раз сором’язливо прошепотіла Фроня. — Дозвольте я піду.

— Іди, — сказала бджілка. — Але запам'ятай, якщо ти хочеш взяти те, що не твоє, ти обов'язково маєш попросити дозволу.

— Я зрозуміла, — сказала Фроня і, опустивши голову, побрела додому. Їй було дуже соромно за свій вчинок.

Вдома вона про все розповіла матусі.

— Я більше ніколи не братиму нічого чужого, не запитавши дозволу, — сказала вона мамі наостанок.

— Ну що ж, — відповіла мама-лисиця, — якщо ти все так добре зрозуміла, то ти заслужила похвалу, і я хочу пригостити тебе дуже смачними млинцями... з медом.

— З медом! — зраділо повторила Фроня. — Але ж мед можна, тільки якщо хворієш?

— Так, але якщо хтось дуже добре поводиться, то йому можна дати трошки меду, як винагороду.

З цими словами мама поставила на стіл цілу гору дуже смачних млинців та повну чашку запашного, солодкого меду.