Їжак, який бажав отримати кредит

Одного дня, десь на початку червня, лис Рудик та його приятель щурик Ярик ішли собі лісом у напрямку Карпат. Оминувши кільцеву дорогу, яка відокремлювала Київ від лісу, вони спинилися трохи відпочити на березі невеликої річки. Пообідавши, повлягалися спати.

Раптом друзів розбудило якесь тріскотіння, хлюпання та шарудіння. Прокинувшись, вони озирнулися довкола. Шарудіння доносилося з кущів черемшини. Підвівшись на лапи, лис підійшов до куща.

— Агов! Хто тут є і що шукаємо? — запитав він у невідомої тварини, яку не мав змоги роздивитись.

— Чого тобі треба? Йди, куди йшов, — почулася сувора відповідь.

— Та я не йшов, а спав. А ти своїм шарудінням розбудив нас з приятелем.

— Ну, вибачай. У мене тут домівка, а не готель. Я не розраховував на те, що сюди завітає якийсь подорожній, та ще й з приятелем на додаток, — схлипнув невідомий.

— А чому ти рюмсаєш? Що трапилось? Може, я тобі допоможу?

Шарудіння посилилось і з куща виліз їжак. Втираючи сльози, він подивився на лиса. Вираз на морді їжака, прикрашеній павутинням, був такий кумедний, що лис не втримався і зареготав.

— Чого регочеш? Зараз як дам по пиці, відразу замовкнеш, — суворо мовив їжак замість привітання.

— Ти спочатку павутиння зі свого носа прибери, а потім погрожуй, — посміхнувся щурик. — І невже неможливо поводитися трохи ввічливіше, привітатись?

Їжак з подивом глянув на нього, забувши про погрозу натовкти лисові пику. Він навіть потилицю почухав від несподіванки.

— Ти ба. Біла миша… А чого це в тебе очі червоні? Ти часом не вампір? — нарешті мовив їжак, якого почав охоплювати переляк.

— Сам ти миша. Я щур-альбінос. У всіх альбіносів очі червоні. А вампіром мене лише в школі пустоголові брати дражнили.

— Фух! А я вже злякався, — їжак усівся на траву під кущем. — Ввічливіше? А навіщо? Ми з вами випадково зустрілися. Ви зараз собі далі підете, я залишуся. От і все знайомство.

— А раптом ми тобі допоможемо? — посміхнувся щуреня.

— Допоможете? Щось я таке вперше чую. Щоб незнайомці запропонували мені допомогу. Я усе життя лише завдяки голкам і існую. Наїжачусь, тицьну першого зустрічного, він заверещить і втікає. Або відразу кривдника по пиці. От і все знайомство.

— Тобто ти усіх вітаєш голками або стусанами? Інакше не пробував?

— А навіщо? Мені ніхто не потрібен. Ні друзі, ні знайомі. Живу собі на самоті.

— Тоді мені тебе шкода. Як же ти без приятелів? А раптом у тебе щось трапиться і тобі буде потрібна допомога? Ось як зараз.

— Якщо мені хтось допоможе, то я йому буду зобов’язаний. Так звідки мені знати, що той помічник забажає отримати?

— А про безкорисливу допомогу ти не чув? — з подивом дивлячись на їжака, запитало щуреня.

— Ні. А це як?

— Ну, от якби тобі хтось зробив добру справу і нічого за свій вчинок не забажав.

Їжак замислився. Уважно глянув на нових знайомих.

— Дивні речі ти кажеш, малий. У моєму житті такого не відбувалося жодного разу.

— Ну, так спробуй. Ми ж тобі пропонуємо допомогу, а за це не вимагатимемо нічого.

— Зовсім нічого?

— Ну, можеш потім нам подякувати.

— І все?

— Так.

— Дива та й годі, — їжак похитав головою.

— Так чого ти рюмсав, клубку голок? — Рудик влаштувався поруч з їжаком.

— Та біда в мене.

— Яка біда?

— Отака. Пішов до банку, щоб отримати кредит, а мені відмовили.

— Куди пішов? — друзі від подиву вирячили очі.

— До банку. Є в мене бажання свою шубу з голками змінити на іншу. Я тут нещодавно у передмісті бачив їжаків, що на дачі мешкають. Так у них голки разів у п’ять довші, ніж мої. Я в них спитав, де вони придбали такий одяг, а вони й розповіли, що наростили голки у перукарні.

— А навіщо тобі великі голки?

— Щоб не ображав ніхто. А то відпочивальники попривозять до лісу собак, а вони мені спокою не дають - пограйся та пограйся. Та й безпритульних собак стала сила-силенна. Вони весь час голодні.

— Зрозуміло. Безпека – це гарна справа. Так, а що трапилося у банку?

— Ну, прийшов я туди. Спитав менеджера з кредитів. Розповів, навіщо мені гроші потрібні, а він почав реготати і вимагати заставу.

— Заставу? А що це таке? — здивовано перепитав Рудик.

— Застава – це якась коштовність, яку люди, коли позичають гроші, віддають кредитору. Так вони гарантують, що обов’язково і вчасно повернуть гроші, — приєдналося до розмови щуреня.

— Зрозуміло. То що далі? — лис з цікавістю поглянув на їжака.

— Далі? Повернувся додому і почав шукати, що може бути заставою. Тут ви прокинулися і відволікли мене від такої важливої справи.

— Знайшов заставу?

— Ні. Немає в мене нічого коштовного. Лише шуба з голками.

— Мабуть, я зможу тобі допомогти, — щурик зняв наплічника і почав там копирсатися. — Ось, тримай.

Ярик простягнув їжакові лапу, у якій тримав блискучий ланцюжок жовтого кольору, до якого була прикріплена фігурка дівчинки.

— Це ми знайшли по дорозі до Києва. Мабуть, хтось загубив.

— А вона коштовна?

— Вважаю, що так. Це, мабуть, золото. Там навіть якісь цифри та літери вибиті. Нам воно не потрібне. А тобі стане у пригоді.

— Щиро дякую! Тоді рушаймо до банку, — їжак з радістю схопив подарунок.

— Стривай. Я хочу тобі порадити, — зупинив їжака Ярик.

— Слухаю, друже.