Лис Рудик та зимові розваги

Одного зимового дня лис Рудик ішов лісом, милуючись ялинками, вкритими снігом, лісовими галявинами без жодних слідів та річкою, вкритою кригою. Крига була ще тонесенькою, бо морози не були міцні. Лис підійшов до берега і вирішив подивитись, що поробляють взимку річкові мешканці.

Крига була прозора, тому він чудово бачив, що відбувається під льодом. Ось, тримаючи у роті гілку очерету, пропливла ондатра. Мабуть, у неї виникла потреба полагодити гніздечко, де незабаром з’являться малята. Швидкі рибки, немов риски, промайнули майже біля самих лап лиса. Зацікавлений, він пішов далі від берега, але крига почала зрадницьки потріскувати. Відчувши небезпеку, лис повернувся на берег.

Раптом Рудик почув голосну пісню і побачив маленький червоний капелюшок, що рухався, раз по разу з’являючись поміж снігових кучугур.

— Свято наближається, старий рік кінчається, — наспівував тонесенький знайомий голосок.

Лис повернуся до берега. Незабаром туди видряпався маленький співак – білий щурик Ярик. Щурик тягнув за канатик коробку з картону, яка була навантажена червоною мотузкою.

— Добридень, Рудику. Бачу, ти вже спробував кригу на міцність?

— І тобі гарного дня, Ярику. Було таке. А ти чого сюди подався?

— Теж маю бажання кригою побігати.

Щурик прив’язав мотузку до стовбура осики, а інший кінець обв’язав навколо себе.

— Навіщо тобі мотузка?

— Обережність — це найперше у такій небезпечній справі. Крига ще дуже крихка, а якщо я провалюся?

— Так я ж тут.

— А якби тебе не було? Як би я у такому випадку виліз на берег?

— Маєш рацію, друже.

Поважно посміхнувшись, щурик, тримаючи у лапах суху гілку, обережно став на кригу. Від його ваги крига не тріщала. Тому він, глянувши, що там відбувається внизу, почав ковзати льодяним простором, використовуючи замість ковзанів свої пазурі. Лис спостерігав за його розвагами. Втомившись, щурик виліз на берег. Відв’язавши мотузку, він обережно склав її до коробки.

— Ну що, до дубового гаю? Там зайці збиралися будувати снігову фортецю.

— Ходімо, друже, подивимось. Це цікаво.

***

Ще здаля вони почули гамір. На галявині зайці влаштували снігову бійку. Частина з них спорудила снігову фортецю, а інша частина намагалася її захопити. Снігові кульки летіли з усіх боків. Вибігши на галявину, лис ледь встигав ухилятися, щоб не потрапити під «вогонь» суперників.

— О! Рудик та Ярик прийшли. Приєднуйтесь до нас, — заволали зайці.

— Краще до нас, друзі, бо нас замало, — кликали їх зайці зі скелястих пагорбів, які отаборилися у сніговій фортеці.

— Та ні. Ми звідси спостерігатимемо, а ви самі бешкетуйте. Та дивіться, щоб хутро не намокло від снігу. А то застуду впіймаєте.

— Добре, Рудику. Ми зараз швиденько переможемо і подамося до крижаної гірки. Підете з нами?

— Авжеж підемо.

Раптом Рудик звернув увагу на двох зайченят, що сиділи осторонь і смоктали крижані бурульки.

— А ви чому не берете участі у змаганні? — зацікавлено спитав він.

— Нас не запрошують, бо ми малі. Ми восени народилися, тому хлопці кажуть, що ми слабкі.

— Зрозуміло. А навіщо ви бурульки смокчете?

— Так смачно ж! Вони моркву нагадують, а на смак так, начебто морозиво, тільки цукру не вистачає.

— І скільки ви вже з’їли?

— Це вже по третій.

— От ви пустоголові. Не можна бурульки смоктати у такій кількості. Де ви їх взагалі знайшли? — приєднався до розмови щурик.

— Та на старому тракторі. В нього сніг на даху від сонця почав танути, от бурульки й утворилися.

— Тим паче.

— Що тим паче?

— Ви що, справді не розумієте?

— Ні. Ми ж малеча. Звідки нам знати…

— Добре. Тоді пояснюю. По-перше, бурульки у такій кількості смоктати дуже шкідливо, бо горло застудите. По-друге, дах у трактора брудний. Тому сніг, що розтанув та перетворився на бурульки, змив увесь той бруд. А ви зараз його смокчете. Є бажання отруїтися тою гидотою? – суворо запитав щурик.

— Ні.

— Тому кидайте негайно ці бурульки і біжіть до березового гаю. Ліпше березової кори скуштуйте. Вона теж смачна і набагато корисніша.

— Дякуємо, Рудику! Дякуємо, Ярику!

Зайченята кинули бурульки і пострибали до березового гаю.

***

У цей час зайці на галявині припинили своє змагання. Фортеця була захоплена. Переможці радісно стрибали під сніговими мурами. Потім усією юрбою зайці рушили до крижаної гірки. Зацікавлені друзі пішли услід.

Коли вони побачили, яку гірку збудували зайці, то в них від подиву, навіть щелепи відвисли. Гірка була завдовжки метрів зо сто. Йшла крутим схилом з безліччю пагорбів. Та найгірше було те, що вона закінчувалася перед соснами, які непорушною стіною росли у низині.

Гірку зайці збудували, натягавши зі струмка води у пластикових пляшках. Це була добра справа, але виконана безглуздо. Перший-ліпший, хто наважився б проїхати тою крижаною ринвою, врізався б у стовбур величезного дерева.

— Ви що, капловухі, з глузду з’їхали? Ковзати такою гіркою може тільки навіжений самогубець, — здивовано мовив щурик.

— А де нам ще ковзати? — заволали зайці. — Це найгарніше місце у всьому лісі. На березі річки батьки заборонили, мовляв, крига затонка. У дубовому гаю знизу чагарник. Казали, що ми там вуха обдеремо. Тож тут найкраще.

— А лоба розтрощити об стовбур? То як? — зауважив Рудик.

— Та чого ти нас лякаєш? Гарна гірка. А поміж дерев ми проскочимо. Ми ж зайці-стрибунці, — відповів ватажок зграї зайців.