РОЗДІЛ 14.

Як умудрився Ларрі Боттер, він же Американський Бізон, заманити дівчаток до річки дивитися на перший лід, залишилося його особистою таємницею. Можливо, зіграли свою роль льодяники, виклянчені в борг за нестачею готівкових фінансів у старого аптекаря містера Хіггінса. А може, вся справа була в черговій грандіозній брехні — на кшталт того, що лід на Міссісіпі «біліший кукурузного борошна і міцніший підошви у армійського сержанта».

Але якщо говорити чесно, то у Ларрі взагалі будь-яка справа ставала епічною, а опис — шедевром вигадки. Він міг з повною впевненістю заявити, що бачив, як у водяної пацюка виростають крила, а у старого мірошника Грея з вух ростуть гриби. Тож не дивно, що в його оповіданні тонкий, сірий річковий лід перетворювався на кришталевий паркет, гідний губернаторського балу.

Дівчатка, цвірінькаючи, як весняні шпаки, прийшли на берег. Хлопчаки були вже там — шум, галас, виск і тупіт стояли такі, ніби на льоду розвантажували цирк шапіто. Якби цей ґвалт зібрати і перетворити на енергію, він би крутив млинове колесо без жодної води, навіть якби Джонні Такер збудував греблю і все-таки перекрив річку.

Сам же Ларрі в цей момент як завжди був зайнятий одночасно тисячею справ. Тисяча першою стало те, що він, лихо ганяючи по льоду за кимось, потрапив ногою в промиїну. Вода, холодна як смерть, миттєво налилася в чобіт. Недовго думаючи, він рванув до свого «вігваму» — жалюгідної халупи біля шкільного сараю, яку він з Клайдом звів літом щоб не ночувати в душній шкільній спальній кімнаті. Там він швидко стягнув промокле взуття і натягнув сухі, хоч і чужі, — запасні черевики Клайда, який, живучи далеко, тримав у школі запасний одяг.

Повертаючись на лід, він був одразу зустрінутий насмішками.

— Дивіться, Бізон шкуру змінив! — крикнув хтось. — Інші звірі навесні линяють, а він — взимку.

— Ну так! — парирував Ларрі, відтрушуючи неіснуючий пил з рукава. — Одяг чоловіка не красит. Чоловіка красит хоробрість та гострий розум. А псують його — довгий язик та криві ноги!

Тут же, на підтвердження своїх слів, він спритно підставив підніжку Сайласу Симмеру. Той шльопнувся на лід носом уперед. Ларрі з удаваною участю нахилився над ним:

— Ну, що ти там знайшов, Саймер? Скриню з піастрами?

Дикий регіт прокотився по річці, полохливим луною відгукнувшись від дальнього берега. Але кульмінація моменту настала, коли на лід, червоний від напруги, викотився рудий Клінт у справжніх ковзанах. Ноги у нього були тонкі, як очеретини, і катався він так, ніби на ходулях тікав від розлюченого рою бджіл.

Побачивши це, Ларрі ледь не завив від заздрощів. Він носився за Клінтом, як тінь, обіцяючи йому в обмін на прокат ковзан все найцінніше зі свого «арсеналу»: сплюснутий ствол старої рушниці та столового ножа, який він величав «кавалерійською шаблею».

— Ну дай покататися, Клінт! Хоч разочок! Ну хоч до тії криги і назад!

— Ковзани, Боттер, не здаються в прокат, — важливо відповів рудий, граціозно (у всякому разі, як йому це здавалося) розвертаючись. — Це тобі не кінь на годину. Їх або дають, або ні.

І він помчав геть, увівши за собою інших ще не втративших надію прохачів його чудових ковзанів. Дівчатка ж тим часом, збившись у зграйку осторонь, бігали по льоду в своїх поношених сукнях і верещали так, начеб їх лоскотали гусячим пір'ям.

Ларрі, залишившись не при справах, раптом згадав свій первісний, геніальний план. Він був простий, як мукання теляти: заманити дівчат до заростей очерету, де лід був ще тонкий, як фата нареченої, а потім з безпечної відстані спостерігати, як якась — наприклад, Мері — з вереском провалиться в ополонку. Але поки він бігав за ковзанами, план благополучно вилетів у нього з голови.

Він підійшов до дівочої зграйки з виглядом знавця.

— І чого ви тут, дурнушки, черевички даремно топчете? Підемо до очерету! Там лід — чисте дзеркало. Білий, як цукрова голова.

— А ти сам чого туди не йдеш? — підозріло буркнула одна з дівчаток.

— Я? Та я тільки що звідти! Просто дорогу вам хотів показати.

— Брешеш! — хором заявили дівчатка. — Коли нас сюди кликав сам говорив — лід білий як цукор, а він увесь сірий, як портки у церковного сторожу. Від тебе, Ларрі, навіть пара з рота йде, коли ти брешеш!

— А хіба він не білий? — удавано здивувався він, підсуваючись ближче. — А ну-ка, подивіться краще…

— Сам подивися! Де тут він білий-то?

— Ну, не білий, так не білий, — здався він. — Зате там біля заростей очерету раки водяться — один одного більший! Один, їй-богу, з кухонний казанок!

— Ти що сам їх бачив?

— Ще як! А потім щука підпливла — ні, сом! Величезний з очима, як блюдечка. Схопила пащею рака — тільки клешні мелькнули. Жах скільки там всього цікавого!

— А ще кажуть, там пліт потонув? У самого очерету?

— Ну де ж ще-то! Звичайно там він на дні лежить, я його сам крізь лід бачив! Там і щуки, і соми, і… може, русалка з черепашачою спиною!

Дівчатка завмерли, вражені. Одна, зіщулившись, запитала:

— А ти не брешеш? Точно бачив?

— Та будь я тричі дурень, якщо брешу! Це вам не на кухні кукурузний хліб печь. Я своїми очима! І навіть… — він зробив драматичну паузу, — гадюку бачив.

— Гадюку?!

— Ага. Вся чорна, а на шиї — кільця білі, як намилене білизну.

— Ну тоді ми туди точно не підемо! Страшно.

— Та ви не бійтеся! — поспішив виправити свою промашку Ларрі. — У нас на фермі один робітник таку саму бачив. Він на річці рибу ловив, а вона з води на шию до нього як стрибнула! Він мало не помер. Але його мамка в дитинстві закляття одне знала секретне і його навчила. Він як крикне…

Дівчатка затаїли подих.

— Ну? Ну? Що ж він крикнув?

Ларрі прийняв позу оракула, підняв палець до неба і прошепотів наспів:

“Ой, гадюко, йди швидше,

Шию мою не дави, лиходію.

Повзи хоч у болото, хоч за сарай,