РОЗДІЛ 13.

РОЗДІЛ 13.

Теплий, задушливий день нарешті здався, почавши схилятися до заходу. Дорога, що йде вздовж міського кладовища, вся в рудій порошинці, ще димилася від денного зною, а над Міссісіпі вже повзли перші, тонкі, як павутиння, струмки вечірнього туману. Повітря пахло пилом, гарячим деревом і далекою грозою, яку чекали і люди, і тварини, але її все не було.

Арчі Маккаллум плескався дорогою додому, втомлений і зламаний після виснажливого дня в школі й розмови з учителем біля річки, коли біля покосилої кладовищної огорожі він наздогнав знайому, сутулу постать. Це був Джонні Такер, церковний дзвонар. Але сьогодні він був зовсім не схожий на самого себе. Ні звичної тобі хитавиці від канави до канави, ні п'яного бурмотіння, що переходить у дикий крик залежно від обставин. А йшов він сьогодні рівно, але якось втомлено, шаркаючи підошвами по пилу, а на обличчі його лежала не звична буйна веселість, а глибока, зосереджена сумність.

Побачивши Арчі, він хмикнув і махнув рукою на знак вітання.

— Ну ось, юний господар з Фокс-Кріку, — почав він без предислов'я, — відзвонилася, мабуть, моя остання пісня. Виживають мене звідси, наче старого, сліпого пса з двору.

Арчі здригнувся й швидко зітхнув із щоки зрадливу вологу, що залишилася від сліз на березі.

— За що тебе виганяють? — не зрозумівши, спитав він, порівнявшись із дзвонарем.

Той соковито плюнув у придорожній бур'ян і махнув рукою:

— За що, за що… За те, що пасторські учні, синочки місцевих багатіїв свою іграшку втратили. Пліт їхній, трухлявий, мабуть, сам на дно пішов, а вони шукають, на кого провину повісити. Ну довго не шукали — на мене, старого дурня вину навалили.

Він криво усміхнувся, і в цій усмішці було більше гіркоти, ніж злості.

— Та я б швидше ту кухарку Луїзу, за чиїми показаннями мене звинуватили, у річці б утопив, ніж їхні трухляві колоди топить!

Арчі засеменів поруч, намагаючись потрапити в ногу з розмашистим кроком Джонні, і не вірив своїм вухам.

— Але… вони ж у школі говорили… вони думали, це Томмі Севідж зробив!

— Думати то вони думали, — буркнув дзвонар. — Та передумали. Пастор, мабуть, повірив, що хлопець ні до чого. А тут наша Луїза, змія повзуча, і підсуєтилася: клянеться, ніби бачила мене біля річки в той вечір. Ну й пішли звинувачення.

Вони звернули на просічну стежину, де повітря було густіше й солодше — пахло димом вогнищ, печеним кукурудзяним хлібом і скошеною травою. Сумерки стали скупчуватися швидко.

— А пастор хіба… він тобі не повірив? — обережно спитав Арчі.

— Пастор-то, може, і повірив би, — зітхнув Джонні, і в його голосі вперше пролунала втома. — Та наш заправський грімодій, Уітейкер, завадив йому. Скаче навколо пастора, індиком надувся, і реве на весь штат: «Це Такер! Хто ж ще! Він завжди п'яний, він усе ламає!» Ну й понеслося.

— А навіщо йому це? — насупився Арчі, відчуваючи, як знайоме, гірке почуття несправедливості знову підкочує до горла.

Джонні призупинився, примружив свій єдиний зрячий око й окинув хлопчиська довгим поглядом.

— Малий ти ще, господарю, щоб такі каверзи розуміти. Підростиш — сам у всьому розберешся.

Помовчавши, він знизив голос, хоча навколо, окрім коників, ні душі не було.

— Йдуть тут деякі шепотіння… Не до двору я припав нашому директору. Балакучий дуже. Якось сказав я от що, мовляв, у нашого поважного містера Уітейкера з батьком Вілла Фрея справи темні якісь ведуться. І що, якщо Віллу батька шукати, то до Уітейкера треба дивитися ближче. А правду, брате, навіть у святій книзі не люблять.

Він гірко усміхнувся й із силою плюнув у пил, начебто хотів виплюнути всю цю гіркоти.

Вони ще довго йшли мовчки, і тільки тріск коників та далеке квакання жаб порушували тишу.

Раптом Джонні знову заговорив, і голос його звучав незвично тихо й серйозно:

— Розумієш, хлопче… Я міг, звичайно, їм набрехати. Сказати: так, це я, я ваш пліт утопив, бо він мені, п'яному, не до вподоби припав. Може, і повірили б. Та тільки… навіщо? Я правду сказав. І ось вона, плата за правду.

Від нахлинулої на нього злості він так стиснув кулак, що кістляшки на його міцному мозолистому кулаку побіліли.

— У світі, брате, правду люблять приблизно так само, як зимою мух. Заважає вона всім, кожен суне свій ніс, куди його не просять.

Потім він махнув рукою, ніби відмахуючись від нав'язливої думки.

— Та якби вони мене хоч запитали, я їм чесно сказав, що той пліт і пальцем не торкався! Нехай хай золотими листами його обшили — мені до нього справи немає жодної! Їм би радіти, що він утонув — менше клопоту. Ці панські синочки щодня на ньому по річці блукають, не рівна година, хтось упаде в річку та й утоне. А вони — «злочинство!», «знайти винного!» — ніби не трухляві колоди в річці утонули, а цілий собор святого Петра на дно пішов!

Арчі слухав гіркі слова Такера, і його серце стискалося все тугіше, стаючи маленьким, холодним і важким каменем у грудях. Як це так — нава́лити провину на людину тільки тому, що вона зручна жертва? Тому що вона самотня, бідна і всім набридла? Як можна дивитися в очі тому, кого обманюєш, і не моргнути? Кулаки в кишенях його поношених штанів стиснулися так, що нігті впилися в долоні.

— А знаєш, що в Кентуккі кажуть, коли така несправедливість робиться? — спитав Джонні, скосившись на нього. — Кажуть: «Правду в річці не втопиш — спливе, як корок від доброї пляшки віскі».

Він хрипко розсміявся, але в сміху цьому не було жодного веселощів.

— Та хай вони мене, старого грішника, хай зараз до того причалу притягнуть, і скажуть, що зараз страчуватимуть — мої останні слова все одно будуть: та не топив я вашого чортового плота! І все тут!

Вони замовкли й далі йшли мовчки, кожен занурений у свої невеселі думки. Повітря наповнилося гострим запахом диму з труб і солодкуватим ароматом скошеного конюшину. Десь за річкою, на тому боці річки, залилася собака, і їй тут же відповіли інші.