РОЗДІЛ 12.

Одного разу ввечері, коли батько Арчі, Шон Маккаллум, засидівся з містером Уітейкером за кухлем міцного кукурудзяного елю, і розмова спершу йшла про життя-буття, тяжке життя далеко від великих міст, про господарство, а потім — і про дітей. Шон, розслабившись від тепла й випивки, махнув рукою й усміхнувся:

— А мій-то Арчі, вже й у компанію дорослу вступив. З Джонні Такером, дзвонарем нашим, на річці сидять, з однієї пляшечки тягнуть. Двоє друзів нерозлучних, хе-хе!

І він розповів цю історію як кумедний анекдот, без злости, начебто мова йшла про те, як син уперше сів на коня. Містер Уітейкер від душі розреготався, та так, що сльози виступили у нього на очах, і довго ще відпльовувався, похитуючи головою: «Ех, молодість, молодість!»

Але наступного ранку, зустрівши Арчі на ґанку школи, директор підморгнув йому своїм маленьким, хитрим оком і спитав з уданою суворістю:

— Ну що, містер Маккаллум, як самопочуття після учорашнього відпочинку? Голова-то не гуде?

Арчі почервонів до коріння волосся й промовчав, упершись поглядом у скрипучі дошки ґанку. Він розумів, що зла в цьому жарті немає, але на душі стало неприємно й ниюче, начебто по голій спині проповз слимак.

Але справжня біда прийшла пізніше, через пару днів, коли містер Уітейкер, опинившись у скрутних обставинах, попросив у Шона Маккаллума позичити для його дружини невелику суму на покупку корови. Батько Арчі, як людина ощадна й не схильна до ризику, ввічливо, але твердо відмовив. І з цієї хвилини жартівливі піджартування Уітейкера різко змінилися — не проходило й дня, щоб він не зачепив Арчі.

— Ну як? Голова не тріщить сьогодні, містер Маккаллум? — питав директор, проходячи повз, коли Арчі з хлопцями ганяв у дворі ганчір'яний м'яч. — А то з твоїм-то кумом, Джонні, похмілля зранку саме діло!

І сміявся він голосно, розкатисто, навмисно, щоб чули всі навколо.

Хлопчиська, як зграя горобців, тут же підхопили цю ноту. Вже якщо директор відкрито сміявся над цим, то й хлопчиська ні в чому від нього не відставали. Щоправда дражнити Арчі відкрито, зі злістю, ніхто не наважувався — він був тихий, але міцний, і всі знали, що в біді він не покине друга чи товариша. Але все ж беззлобні, «дружні» підколювання пішли гуляти по школі кожного дня.

— Вип'ємо за твоє здоров'я Арчі! — ревів хтось, піднімаючи кухоль із водою. — Тільки дивись, до дому доповзти не забудь!

Арчі нічого не відповідав на це. Він лише стискався всередині, і кожен такий випад встромлювався в нього, як гостра скабка. Він не вмів огризатися, як Ларрі, або відповідати кулаком, як Томмі. Він просто розвертався й ішов геть, залишаючи за спиною стиснутий регіт.

І тоді єдиною його втіхою стала велика річка. Він став часто самотужки відходити до річки. Де довго стояв на обриві й дивився, як важкі, свинцеві води Міссісіпі несуть повз уламки гілок і пожовкле осіннє листя. Слухав, як туман, холодний і вологий, повзе по воді, вкриваючи все мертвенною імлою. Всередині в нього начебто щось глухло й застигало. Навіть рідкі розмови з Мері тепер були якимись нецікавими й тихими. Він все більше відмовчувався, а вона, зніяковіла й нерозуміюча його мовчанку, незабаром теж замовкала.

Вдома теж зміну в синові перша помітила мати. Одного вечора, коли Арчі сидів на порозі й лагодив старий обід, вона підійшла, витираючи руки об парусиновий фартух, і сіла з ним поруч лагідно поклавши йому на плече руку.

— Сину… — почала вона тихо. — Що з тобою? Ти сам не свій. Тебе хтось скривдив?

І тоді під її м'яким, теплим поглядом дамба всередині нього прорвалася. І він розповів усе. Про глузування Уітейкера, про перешіптування хлопців, про те, як кожен такий погляд обпалює його серце гірше за удар кропивою. І в кінці, до свого сорому й відчаю, він заплакав, втулившись у плече матері — тихо, беззвучно, сльози текли по його щоках і крапали на брудні руки.

Мати тут же люто спалахнула праведним материнським гнівом.

— Та я йому, старому хирняку… Я йому зараз покажу! — запалилася вона й зробила крок до дверей, начебто збираючись негайно йти до школи й влаштувати розбірки.

Але батько, що сидів за столом на широкій веранді будинку зі своїми вічними рахунками й пошарпаною амбарною книгою, зупинив її, не підводячи голови від рахів.

— Залиш, Мері, — буркнув він, виводячи в колонці чергову цифру. — Чоловік він чи хто? У житті ще не раз таке буде. Треба звикати, люди вони такі. Потерпить — і шкіра товстіша стане. І характер загартується. Здасться на майбутнє.

Арчі подивився на батька, потім на матір, і побачивши в її очах безпорадність, щось в ньому остаточно охололо й затверділо. Він більше нічого не сказав. Просто кивнув, витер обличчя рукавом і знову взявся за обід.

Єдиним, хто зрозумів його без зайвих слів, був Томмі Севідж. Він підійшов якось раз, коли Арчі самотужки сидів на задньому ґанку школи, дивлячись у порожнечу, і влаштувався поруч, важко опустившись на сходинку.

— Не терзай себе Маккаллум, — сказав він просто, без жодних вступів. — Його, Уітейкера, слова — все одно що гавкіт дворового собаки. На нього уваги звертати — тільки час гаяти. Ось якби руки розпустив і бити почав — тоді так, тоді треба батькові розповісти, нехай з ним розбереться. А так… нехай собі гавкає.

Арчі тільки ледь усміхнувся.

— А ти б сам що зробив?

— Я? — Томмі задумався, крутя в зубах соломинку. — Я б навіть не став слухати. А якби дуже допік… у вухо би дав. Або в діжку з оцтом макнув пару разів, щоб поумнішав та просвітлів трохи.

Одного разу в один із сумних осінніх днів повз школу пропливла стара, знайома всій окрузі музика. Її грав на шарманці, сидячи на старому возі, запряженому старою з заплилим сліпим оком кобилою, древній, згорблений негр, що з'являвся в Кларк-віллі раз на сезон. Він зупинився, вздернув ричаг гальма, і з різьбленої скрині полилася тонка, дзеленчаста музика. Вона була схожа одночасно на дитячий плач, на забуту колискову й на щось таке далеке й безповоротно втрачене.