РОЗДІЛ 11.

Не встиг затихнути в школі шум від бійки, і тільки почали загоюватися подряпини й забуватися старі образи, як доля знову повернулася до хлопців своєю колючою, неласкавою стороною. Здавалося, саме провидіння вирішило випробувати їхню дружбу на міцність.

Арчі Маккаллум бачив, як Томмі Севідж потрапив у перепліт через ту історію з бійкою на шкільному дворі, і серце його стислося від несправедливого покарання Томмі. Адже в бійці брали участь усі, а покарали тільки одного його. Він звичайно не був героєм, не бився, як Ларрі, але в ньому жило своє, упертство людини, що відстоює свою точку зору незважаючи ні на що. І він вирішив: якщо вже товариш у біді, то стояти за нього треба до кінця, як за рідного брата. Не вагаючись, Арчі тут же оголосив містеру Бернсу, що теж буде залишатися після уроків — допомагати Томмі вчити церковні вірші.

Так вони й сиділи тепер удвох у порожньому класі до самого вечора. Повітря там було густе, пропахле вічними запахами дитинства: пилом крейди, їдкою рідиною чорнил і наповнене тільки сухим потріскуванням дров у розжареній печі. Єдиний гасовий ліхтар, підвішений до балки, відкидав на стіни гігантські, танцюючі тіні, а за каламутними шибками вікон швидко скупчувалися ранні осінні сизі сумерки.

Справа йшла тяжко, адже Томмі й раніше навчанням ніколи особливо не блищав, тепер же втомлений після уроків він зовсім плутався. Слова скакали в його голові, як блохи на дворовому собаці, плуталися й не бажали складатися в рівні, сумні рядки гімнів. Але варто було Арчі влаштуватися поруч, поклавши перед собою розкритий молитовник, справа йшла набагато краще.

— Не намагайся запам'ятати слово в слово — наставляв Арчі, поправляючи ґнот у ліхтарі, від чого кімната ненадовго спалахувала яскравим світлом. — Думай, про що ти читаєш. А то знову скажеш «печінку і стурбовання» замість «печаль і турбовання». Містер Уітейкер цього не оцінить.

І Томмі, насупившись, водив пальцем по рядках, повільно, але впевнено вбиваючи в себе чужі, урочисті слова. Коли ж він, нарешті, визубрював покладені чотири строфи, Арчі слухав його, сидячи прямо й киваючи з серйозним виглядом маленького вчителя. Якщо все було гаразд, Томмі відправлявся на перевірку до директора, а Арчі чекав його, дивлячись, як останній промінь сонця позолотює верхівку церковного шпиля.

Одного разу в одну таку суботу, ближче до вечора, коли довгі тіні вже тягнулися від школи до самої огорожі, Арчі раптом помітив: з Томмі твориться щось недобре. Той сидів, уставившись у книгу, але погляд його був порожній і брів десь далеко, за межами класу, ніби там, де над річкою стелився молочний, холодний туман. Він без кінця шевели́в губами, але не міг витягнути з пам'яті навіть першої строфи. То безцільно вертів у пальцях грифель, то зітхав так важко, що полум'я в ліхтарі здригалося.

Час все пли́в, сонце вже сідало, а справа не рухалася.

— Давай я буду читати, а ти за мною повторюй, — запропонував Арчі, втрачаючи терпіння. — Може, так піде.

Томмі похмуро кивнув і спробував. Але з цього знову вийшла суцільна дурниця — слова плуталися, склади переставлялися. Похід до містера Уітейкера закінчився швидко й сумно. Директор, навіть не дослухавши до кінця, махнув рукою:

— Усе знову, Севідж! І щоб було ідеально!

Коли Томмі повернувся в клас, Арчі знову присунувся до нього, готовий і далі допомагати другові. Але цього разу Томмі різко відіпхнувся.

— Не треба. Далі я сам. Вже пізно тобі треба додому.

— Та ти ж не вивчиш без мене! — спалахнув Арчі. — Що з тобою, сьогодні Томмі? Голова болить?

Але той лише похитав головою, і в його очах мелькнуло щось таке, що змусило Арчі замовкнути. Не упертість, а швидше… стурбованість. Глибока й не по-дитячому серйозна.

— Усе гаразд, — буркнув Томмі. — Просто йди.

Арчі подивився на нього довгим, вдумливим поглядом, потім зітхнув, зібрав свої книжечки й вийшов, тихо прикривши за собою скрипучі двері. Він підозрював, що в голові в Томмі зараз вертиться щось куди важливіше, ніж церковні гімни.

У понеділок вранці школа святого Петра жила своєю звичайною, розміреним життям. На першому уроці, граматиці англійської, в класі стояв негучний гул — скрипіли грифелі по дошках, шелестіли перегортаючі сторінки, а містер Бернс монотонним голосом розбирав складні відмінки. Арчі, украдьки поглядаючи на Томмі, що сидів через два ряди, бачив, що той сьогодні сам не свій. Томмі весь час дивився у вікно, на порожній шкільний двір, і пальці його неспокійно теребили кут парусинової сумки.

Ідилію уроку порушив різкий стук у двері. Увійшовши, пастор Джеффрі показався в дверному прорізі таким високим і чорним, начебто сама тінь від церковного шпиля впала на поріг класу. Він швидко перекинувся парою фраз із містером Бернсом, і обличчя вчителя раптом похмурнішало й стало занепокоєним. Він кивнув, овів клас поглядом і вимовив чітко, викарбовуючи слова:

— Томмі Севідж. Піди-но сюди.

У класі настала тиша, яка зазвичай буває перед грозою. Томмі повільно підвівся. Не сутулячись, з гордо піднятою головою, він пройшов поміж партами до виходу. Двері до кабінету директора зачинилися за ним, поглинувши його, і настала довга тяжка пауза. Що там у цей час відбувалося за товстими дубовими крилами дверей, залишалося для всіх таємницею. Але коли через хвилин двадцять Томмі повернувся, обличчя його було, як і раніше, байдуже. Ні страху, ні злости, тільки кам'яна, відречена замкнутість.

І тут, наче іскра по сухому трутові, по класу повзло шепіт. Його запустив Вілл Фрей, вічний плакальник і збирач усяких чуток, цього разу сяючий дивним, майже зловісним збудженням. Він нахилявся до сусідів, і його писклявий шепіт долітав до найвіддаленіших кутів:

— Чули? Томмі-то… Він пліт потопив! Той самий, на якому багатії катаються! Цілий пліт! Сам!

Звідки він узяв цю нісенітницю — було невідомо. Але чутці, як заведено, не потрібно було доказів. Він почав жити своїм життям, швидко обростаючи неймовірними деталями. Арчі, почувши це, відчув, як у нього холонуть кінчики пальців. Серце впало кудись у чоботи й завмерло там, важким, холодним грудком.