РОЗДІЛ 10.

Схоже, на той день було накладено якесь прокляття, тільки цим можна пояснити наявність стількох невдалих подій одного дня. Не встигли хлопці перевести подих після історії з ґудзиками й як слід порадіти закінченню уроків, як доля підкинула їм нову турботу, та й поважнішу.

Томмі Севідж був хлопчиськом свавільним і з характером. Одного разу років два тому, на задвірках ярмарку, він виміняв у старов'яра пошарпану, склеєну з лоскутів книжонку. У ній, поміж корявих гравюр, розповідалося про тяжку долю негрів на бавовняних плантаціях Півдня. Книга засіла йому в душу, як скабка. Вона розпалила в ньому тиху, але вперту ненависть до всякої пихи, до тих, хто пишається своїм багатством і мнить себе панами над іншими. І вже чого-чого, а глузувань від синів плантаторів Томмі терпіти не міг.

А такі в Кларк-віллі, на жаль, водилися. Прямо через двір від школи містера Уітейкера, в акуратному білому будиночку з колонами, містилася інша школа — для нащадків пастора й дітей околишніх джентльменів-землевласників. Учив їх молодий пастор Джеффрі, людина вчена й делікатна.

І ось, як на гріх, у ту саму годину, коли сільські хлопці, штовхаючись і позіхаючи, висипали на пиляний двір збираючись додому, повз нього якраз прослідувала ватага цих самих панів.

Очевидно задумавши сьогодні прогулянку, вони направлялися до річки, де біля причалу стояли їхні ялики й великий, нарядний пліт для прогулянок. Короткі, дорогі люльки чепурно стирчали у них у зубах, а в руках поблискували на сонці тонкі, гнучкі батоги для верхової їзди. Йшли вони, не поспішаючи, з виглядом господарів життя.

Один із них, парубчак з доглянутим обличчям і в оксамитовій курточці, скрививши губи в усмішці, окинув фермерських хлопців зневажливим поглядом і нарочито голосно сказав своїм товаришам:

— Глянь-но, Вілл, лахміття наше сільське по домах розповзається. Хоч би в річці помилися, а то смердить від них гноєм.

Слова ці, дзвінкі й отруйні, повисли в повітрі. Томмі Севідж, у якого й без того в грудях тліли вуглинки від тієї самої старої книжонки, стриматися вже не зміг. Він навіть не відповів. Мовчки, з лютою зосередженістю, нахилився, схопив із землі важкуватий камінь і запустив ним прямо в образувача.

Роздався соковитий, сухий тріск. Іскри бризнули із дорогої люльки, і та, перекидаючись, відлетіла в пил.

На секунду запановувала тиша. А малолітній пан із виряченими очима скрикнув, більше від здивування таким зухвальством сільського хлопчиська, ніж від болю, і змесив над головою свій батіг кинувся на образувача.

— Ти, селюк! Я тебе зараз поб'ю як собаку!

Але Томмі вже стояв, підібравши другий камінь, важкий і зручно вклавшийся в долоню. Обличчя його було спокійне, але в очах горів такий холодний, не по-хлопчачому дорослий вогонь ненависті, що нападник мимоволі завмер.

— Негідник! — гаркнув Томмі одним словом, і воно пролунало голосніше за будь-який крик.

Вони застили один проти одного, як двоє півнів на насесті, готові кинутися в бійку. Інші хлопці завмерли, затаївши подих передчуючи назріваючу біду. Пани, бачачи незламний характер Томмі й його повний рішучості погляд, збилися позаду свого провідника, перешіптуючись і перегруповуючись для групової атаки на нахабу. Фермерські хлопчиська інстинктивно зсунулися до Томмі, утворюючи нерівний, але грізний клин.

Поки «Південці» радилися, у таборі «Північних» панувала розгубленість, швидко змінилася діловитою метушнею. Ларрі Боттер, Американський Бізон, першим прийшов до тями й узяв на себе роль головного стратега.

— Прокляття! — прикро прошепотів він, шарудя руками по порожніх кишенях. — Був би при мені мій вірний мушкет… Одним залпом би всю цю шовкову гвардію в річку на годування рибам відправив!

Але мушкета не було, і потрібно було діяти тим, що є під рукою. Тоді Ларрі, наказавши чекати його повернення, метнувся назад до школи, до класу, де ще тліла ранкова піч. Його план був геніальний і простий: накалити докрасна кочергу й щипці — і пустити цю вогненну зброю в хід.

Тим часом найміцніші хлопці — Клінт, Лео, здоровяк Зік і ще пара пустунів — щільним кільцем обступили Томмі. Той стояв серед них, нерухомий і твердий, як пень старого дуба, і без слів, лише поглядом, відміряв відстань до ворога. Молодші ж, відчувши справжню небезпеку, вже почали шниряти очима в пошуках шляхів до відступу — хто за комору, а хто за церковну огорожу.

— Якщо вони нападуть, а Ларрі зі своєю артилерією не повернеться, нам кінець, — прошипів Клінт, потираючи долоні об штани.

— Повернеться, — глухо відповів Томмі. — Він завжди повертається. Головне, щоб не було надто пізно. Інакше вони від нас мокрого місця не залишать.

І вони напали. Напали так швидко й несподівано, що вони навіть не встигли приготовитися як слід до оборони. Пани, швидко порадившись, пішли в атаку — рішуче, з криками й з тим особливим азартом, який дає впевненість у своїй перевазі. Вони налетіли шумною, розмашистою лавиною, і ласі удари батогів засвистіли в повітрі, наче злі оси.

Перший удар, дзвінкий і палючий, припав Томмі по передпліччі. На його смуглявій сільській шкірі тут же спалахнула яскрава смуга. Томмі лише ахнув, з силою втягнувши повітря, і тут же, лівою рукою, відправив образувачеві такий короткий, потужний удар у перенісся, що той відлетів назад, захлинаючись і хапаючи ротом повітря.

Бій закипів. Клінт, отримавши батогом по щокі, заревів і кинувся вперед, зчепившись із супротивником у грубій боротьбі. Лео, вертлявий і моторний, ухилявся від ударів, але один все ж зачепив його по ребрах, змусивши зігнутися від болю. Здоровяк Зік, оглушливо лаючись, відмахувався від батогів широкою дошкою, вирваною зі шкільного тину, як від набридлих мух, але ворогів було занадто багато, і йому теж дісталося — незважаючи на своє гігантське тілобудовання він завив, наче поранений ведмідь, і випустив дошку, коли тонкий шкіряний кінчик батога ляснув його по обличчю, ледь не вибивши око.

Арчі все це час стояв, притулившись спиною до шорсткої кори шкільного ґанку. У горлі його пересохло, а ноги начебто врісли в землю. Він бачив, як Томмі, оточений трьома найсильнішими й найміцнішими супротивниками, відбивався, як загнаний вовк, як батоги нападників знову й знову залишали на його сорочці темні смуги. І ось один із панів уже заніс руку для удару прямо по голові Томмі. У цю саму мить щось всередині Арчі раптом клацнуло. Він, не даючи собі звіту, схопив валяла біля тину сучкувату палицю, кинувся вперед і вдарив найсильнішого нападника по спині з усієї сили. Той вереснув не своїм голосом і, кинувши батіг, побіг убік.