РОЗДІЛ 9.

Після історії з пістолетом директор Уітейкер викликав до себе Ларрі Боттера й оголосив, так що чути було навіть у самому дальньому кутку шкільного двору:

— Ще одна витівка, Боттер — хай найменша! — і ти поїдеш додому, і навіть твій батько не випросить для тебе пощади. Ти зрозумів мене? Поводь себе як учень, а не як клоун з ярмаркової площі.

Ларрі, зрозуміло, тут же закивав. Він стояв, витягнувшись як струна, і дивився Уітейкеру прямо в перенісся з таким виглядом, ніби готовий був життя покласти на жертовник виправлення.

— Так точно, сер! — випалив він. — Жодних більше пустощів.

На тому й порішили.

Наступного дня Ларрі таки справді поводив себе тихіше води, нижче трави. Сидів за партою не ворушачись, начебто до стільця примок. Коли містер Бернс запитав його про щось з граматики, він відповів хай і не доречно, але без звичних своїх піратських відступів. Томмі Севідж, що спостерігав цю тиху гру, не витримав і прошепотів:

— Що, Бізон, ремінь батьківський багато на задньому місці тобі слідів залишив?

Ларрі, не повертаючи голови, відповів з гідністю:

— Це не від ременя сліди. Це наслідки нічної сутички з бандою річкових розбійників. Блукаючі кулі, розумієш.

Народ, звичайно, знав правду. Але всі робили вигляд, що вірять Ларрі. Навіть Уітейкер, проходячи повз, схвально хмикнув. І все б нічого, якби Ларрі зміг всидіти на місці хоч тиждень. Але терпіння йому вистачило рівно на два дні. На третій він уже знайшов собі нову забаву — видумувати всім прізвиська. Томмі став «Полковником Кашіїдом», Вілл Фрей — «Тихушником-Слезаушником», а сам директор у таємних перешіптуваннях Ларрі перетворився на «Діда Громобоя».

Цю ідилію порушила пригода, що трапилася в шкільній спальні раннім ранком, коли повітря ще було сизим від сну й пахло гарілими дровами з охололої печі.

Рудий Клінт прокинувся першим. Він завжди вставав раніше за всіх — любив начищати свої знамениті черевики на ґудзиках, які батько йому привіз із Сент-Луїса і які, за чутками, коштували як добра порося. Він зліз з ліжка, потягнувся, позіхнув і сунув ногу в перший черевик. І тут же витягнув її назад, начебто обпікся. Нахилився, узяв черевик у руки й кілька секунд просто дивився, моргаючи. Потім схопив другий. І тут обличчя його спотворила така гримаса, начебто він проковтнув живого їжака.

На черевиках не було жодної ґудзики. Тільки рівні дірочки, наче їх скльовувала якась гігантська, акуратна пташка.

Спочатку Клінт онімів. Потім із його горла вирвався дивний, хрипкий звук, на кшталт «ги-и-и». А потім він заревів так, що зі стелі посунувся пил:

— Мої ґудзики! Де мої ґудзики?! Їх зрізали!

У спальній кімнаті піднявся переполох. Усі сонні, ще в спідній білизні, збилися навколо Клінта, який тряс своїми бідними черевиками, як трофейними скальпами, і захлинався від люті й образливих сліз.

Ларрі Боттер, зрозуміло, опинився в перших рядах. Він схрестив руки на грудях і похитав головою з виглядом заправського шерифа.

— Даремна паніка, громадянине, — вимовив він. — До речі без ґудзиків — навіть краще виглядає. Справжні трапери завжди так і ходять. Шворкою перев'яжеш — і вперед, назустріч пригодам. А ці всі ваші ґудзики — баловство одне.

Томмі Севідж, ковбасячи в усі, ліз у кишеню й витягнув дві каламутні олов'яні ґудзики від своїх торішніх штанів.

— На, приший. Зійде на перший час.

Але Клінт лише мотав головою, і сльози крапали йому прямо на халяви. Плакав він так гірко, що навіть найстійкіші хлопці відчули незручний клубок у горлі.

І тут у дверях, чорний і прямий, як кипарис, поста́в містер Уітейкер, що почув незвичний шум у спальній кімнаті.

У кімнаті запановувала така тиша, що стало чути, як за стіною шкребеться миша. Директор увійшов, важкими кроками наблизився до Клінта й простягнув руку.

— Подай-но сюди, — сказав він рівним, холодним голосом.

Клінт, схлипуючи, простягнув йому черевика. Уітейкер повертів його в руках, покрутив, підніс до очей. Потім повільно підняв голову, і його погляд, гострий як шило, обвів усіх присутніх.

— Значить, так, — вимовив він, — У нас завівся злодюжка. При світлі дня. Або, — він зробив паузу, — при світлі ночі. Хто це зробив?

Хлопчиська переступали з ноги на ногу, уставившись у підлогу. Ларрі першим порушив мовчання.

— А може, сер, це й не людина взагалі? — шанобливо поінтересувався він. — Пацюки, наприклад. У нас на фермі пацюк одного разу цілий мішок з цвяхами розтягнув — блискучу, розумієте, їх вабить.

Уітейкер повільно повернувся до нього.

— Пацюки? — перепитав він із ледь помітною усмішкою. — Ті самі, що в тебе й сітку для лову риби потягли?

— Ті самі, сер! Пацюк звір кмітливий, винахідливий.

— Звір, може, і кмітливий, — прошипів Уітейкер, — але зрізати ґудзики з черевика — це вже навіть не зухвальство, а мистецтво. Мистецтво, доступне тільки тому, в кого є пальці. Тож годі нести ахінею.

Розслідування почалося. Містер Уітейкер скомандував: — Клінт, неси сюди свої черевики.

Клінт, утираючи сльози, приніс своє скарб. Містер Уітейкер, надівши окуляри, почав уважно оглядати їх, водячи пальцями по зрізах ниток.

— Де стояли черевики вночі? — спитав він.

— Під ліжком, сер.

— І вранці там же були?

— Майже… Тільки ближче до зголів'я, — проблепотів Клінт.

— А хто спав головою до твого зголів'я?

Клінт занімів. Ларрі тут же поспішив підказати: — Вілл Фрей, потім Томмі, потім я.

— Ага… значить, ти — третій? — недовірливо примружився містер Уітейкер, свердлючи Ларрі очима.

— Ну так, третій, — поспішно підтвердив той, відкашлянувшись у кулак.

Містер Уітейкер почав оглядати спальню.

Довгою вервечкою, мовчазною й затихшою, хлопці потягнулися за ним. Першим важливо крокував Ларрі Боттер, увесь такий пихатий, як півень на ранковій зорі.

— Скажи-но, Боттер, з яких це пір ти тут ночуєш?