РОЗДІЛ 8.

А в цей час на фермі Маккаллумів до вечора почало густіти непокоєм. Сумерки давно опустилися на поля, а Арчі все не було.

— І куди цей пустун запропастився? — тривожно спитала місіс Маккаллум, черговий раз визираючи в темне вікно. — Уроки давно скінчилися.

— Може, після уроків затримався, — не підводячи голови від рахів, буркнув батько. — Або вирішив ночувати в школі.

— Без вечері? Без теплого ковдри? Та він з розуму з'їхав, чи що?

І не дожидаючись відповіді підганяна материнським занепокоєнням, вона накинула хустку й швидким кроком вирушила до сусідів. Мері, зустрівши її біля калітки, підтвердила найгірші побоювання.

— Бачила, як він після уроків стояв з хлопцями біля школи — сказала дівчинка, знизивши голос. — Вони про щось шепотілися, дуже таємничо. Я пройшла повз хотіла підслухати — але вони тут же замовкли.

Серце матері стислося. Повернувшись додому, вона вже не могла сидіти склавши руки. Трохи ще почекавши вона сама пішла до школи. Кілька учнів, що залишалися там на ніч, повідомили їй, що Арчі пішов одним із перших, ще вдень.

— Може його Дикий Сем злякав, — похмуро припустив один із хлопчиськів, і в його голосі пролунала не дитяча серйозність.

Сем, прозваний Бурмотуном, був вільним чорношкірим, що жив у напівзвалившійся хатині на самому краю селища. Людина він був величезна, мовчазна і, як вважалося, трохи не в собі. Вічно щось бурмотів про шестірні, парові машини й передачі, чого ніхто навколо зрозуміти не міг. Діти його панічно боялися — не стільки через чутки про жорстокість, скільки через цю лякаючу, абсолютну чужість.

Ходили навіть історії, що одного разу він погнався за дівчинкою, що поверталася з лісу, розмахував довгою палицею. Дівчинка змогла втекти, але з тих пір на ту дорогу одна вона вже не ходила.

Тривога на фермі переросла в відверту паніку. Шон Маккаллум покликав Метта, свого робітника й давнього друга Арчі. Саме з Меттом хлопчик часто ходив ночами сторожити худобу, разом вони розводили багаття, ділилися простими сільськими історіями, а Арчі, закутавшись у ковдру з головою слухав Метта, і називав це грою «в черепаху».

— Більше чекати не можна. Треба йти шукати, — коротко сказав Метт, вибиваючи попіл із своєї вічної люльки. — Поки зовсім не смеркло.

Вони з батьком Арчі взяли ліхтарі й вирушили прочісувати знайомі стежки вздовж річки, ярки, узлісся. Їхні голоси, що кликали «Арчі!», губилися в наступаючій темряві й гулі вітру. Вітру, що несподівано приніс із річки холодний, колючий туман, а потім і дрібний, нав'язливий дощ. Пошуки довелося припинити — у таку темряву й сирість знайти кого-небудь було неможливо. З важким серцем вони повернули назад.

І тут, уже майже біля дому, Метт розгледів у пелені туману йдучу їм назустріч високу, незграбну постать. Це був Сем-Бурмотун. Він ішов, уставившись у порожнечу, і щось беззвучно шепотів.

— Гей, Сем! — гримнув Метт, підходячи ближче. — Хлопчиська не бачив? Нашого Арчі?

Сем повільно повернув до нього обличчя, на якому не було ні розуміння, ні цікавості.

— Якого хлопчиська? Я тут шестірні рахував. Ось якби маховик був побільше, крутити було б легше, а то…

Метт, не витримавши, штовхнув його в плече.

— Не удавай дурня! Говори, бачив чи ні?

Сем лише опустив очі й вимовив спокійно, як констатуючи факт:

— Простоквашу на синєць якщо прикласти — опух одразу спаде.

— Та годі тобі свою нісенітницю! Відповідай бачив хлопця чи ні?

— Не бачив.

— Брешеш ти!

— Якщо не вірите можете два очерета взяти, — продовжував Сем своїм рівним, байдужим тоном, — обнукнути в джерельну воду й спалити. Якщо змія до попелу підповзе — значить, я збрехав.

— Годі нести маячню! Пошли до річки Метт там спробуємо пошукати — запалився вкінець стривожений батько.

— Не ходіть туди, — зітхнув Сем, — Он там, біля річки, біля багаття, троє сплять. Один навіть із величезним ножем у піхвах. Розбійники, ясна річ.

— Покажи, де! — вимагав стривожений Метт.

— Не піду! Ідіть самі. Тільки зброю візьміть. У вас шестірнева багатоствольна гармата є? Таку, з маховиком… футів таких на вісімдесят… Крутиш ручку, а вона сама снарядами стріляє…

Терпіння у чоловіків лопнуло остаточно.

— Якщо зараз же не покажеш, де бачив тих людей, завтра ж до міської в'язниці тебе здамо! — процідив крізь зуби Метт.

І тут назустріч їм з боку річки з туману, хитаючись, вийшли двоє. Попереду, блідий як полотно, з порожнім, невидящим поглядом, плескався Арчі. За ним, підбадьорюючи його поплескуванням по спині, слідував Джонні Такер.

— Синочку! Ти що це???… та ти пив?! — ахнула мати, яка гризома непокоєм за сина все ж, не змогла всидіти вдома і вийшла назустріч чоловікам.

Кинувшись до Арчі обіймати сина, але тут же одсунувшись від солодкувато-гіркого запаху, що від нього йшов.

Шон Маккаллум уставився на Джонні, і його зазвичай спокійне обличчя потемніло.

— А ти, Такер, добрий! Малолітніх споюєш? Може посадити тебе в каталажку щоб розуму набрався?

— Побити його, та й ділу кінець — Вставив Метт. Арчі був його другом і тепер він від злості на Джонні так лютенько сосав свою коротку люльку що від неї іскри летіли на всі боки.

— Та що ви, розкричалися як на пожежі! — відмахнувся Джонні, хоч сам хитався. — Ковтнув хлопець для хоробрості, разок. Посиділи, побалакали по душі. Не кінець світу. Ви хіба в юності не баловалися?

Зворотній шлях на ферму виглядав як дивна, похмура хода. Арчі, якого нудило й хитало, вела під руку мати. Батько ніс попереду ліхтар, відкидаючи тремтячі кола світла на мокру дорогу. Метт крокував поруч, притримуючи за плече все норовить упасти Джонні. А позаду всіх, наче тінь, бредів Сем-Бурмотун, невідступно слідуючи за ними й бурмотячи під ніс щось незрозуміле про «ланцюгові передачі» й «передавальні числа».

Коли вони нарешті дісталися до освітленого вікнами будинку ферми, там їх уже чекали гості. Звістка про зникнення Арчі встигла облетіти всіх сусідів. Місіс Харт із Мері прийшли дізнатися, чи не потрібна допомога в пошуках.