А в цей час на фермі Маккаллумів до вечора почало густіти непокоєм. Сумерки давно опустилися на поля, а Арчі все не було.
— І куди цей пустун запропастився? — тривожно спитала місіс Маккаллум, черговий раз визираючи в темне вікно. — Уроки давно скінчилися.
— Може, після уроків затримався, — не підводячи голови від рахів, буркнув батько. — Або вирішив ночувати в школі.
— Без вечері? Без теплого ковдри? Та він з розуму з'їхав, чи що?
І не дожидаючись відповіді підганяна материнським занепокоєнням, вона накинула хустку й швидким кроком вирушила до сусідів. Мері, зустрівши її біля калітки, підтвердила найгірші побоювання.
— Бачила, як він після уроків стояв з хлопцями біля школи — сказала дівчинка, знизивши голос. — Вони про щось шепотілися, дуже таємничо. Я пройшла повз хотіла підслухати — але вони тут же замовкли.
Серце матері стислося. Повернувшись додому, вона вже не могла сидіти склавши руки. Трохи ще почекавши вона сама пішла до школи. Кілька учнів, що залишалися там на ніч, повідомили їй, що Арчі пішов одним із перших, ще вдень.
— Може його Дикий Сем злякав, — похмуро припустив один із хлопчиськів, і в його голосі пролунала не дитяча серйозність.
Сем, прозваний Бурмотуном, був вільним чорношкірим, що жив у напівзвалившійся хатині на самому краю селища. Людина він був величезна, мовчазна і, як вважалося, трохи не в собі. Вічно щось бурмотів про шестірні, парові машини й передачі, чого ніхто навколо зрозуміти не міг. Діти його панічно боялися — не стільки через чутки про жорстокість, скільки через цю лякаючу, абсолютну чужість.
Ходили навіть історії, що одного разу він погнався за дівчинкою, що поверталася з лісу, розмахував довгою палицею. Дівчинка змогла втекти, але з тих пір на ту дорогу одна вона вже не ходила.
Тривога на фермі переросла в відверту паніку. Шон Маккаллум покликав Метта, свого робітника й давнього друга Арчі. Саме з Меттом хлопчик часто ходив ночами сторожити худобу, разом вони розводили багаття, ділилися простими сільськими історіями, а Арчі, закутавшись у ковдру з головою слухав Метта, і називав це грою «в черепаху».
— Більше чекати не можна. Треба йти шукати, — коротко сказав Метт, вибиваючи попіл із своєї вічної люльки. — Поки зовсім не смеркло.
Вони з батьком Арчі взяли ліхтарі й вирушили прочісувати знайомі стежки вздовж річки, ярки, узлісся. Їхні голоси, що кликали «Арчі!», губилися в наступаючій темряві й гулі вітру. Вітру, що несподівано приніс із річки холодний, колючий туман, а потім і дрібний, нав'язливий дощ. Пошуки довелося припинити — у таку темряву й сирість знайти кого-небудь було неможливо. З важким серцем вони повернули назад.
І тут, уже майже біля дому, Метт розгледів у пелені туману йдучу їм назустріч високу, незграбну постать. Це був Сем-Бурмотун. Він ішов, уставившись у порожнечу, і щось беззвучно шепотів.
— Гей, Сем! — гримнув Метт, підходячи ближче. — Хлопчиська не бачив? Нашого Арчі?
Сем повільно повернув до нього обличчя, на якому не було ні розуміння, ні цікавості.
— Якого хлопчиська? Я тут шестірні рахував. Ось якби маховик був побільше, крутити було б легше, а то…
Метт, не витримавши, штовхнув його в плече.
— Не удавай дурня! Говори, бачив чи ні?
Сем лише опустив очі й вимовив спокійно, як констатуючи факт:
— Простоквашу на синєць якщо прикласти — опух одразу спаде.
— Та годі тобі свою нісенітницю! Відповідай бачив хлопця чи ні?
— Не бачив.
— Брешеш ти!
— Якщо не вірите можете два очерета взяти, — продовжував Сем своїм рівним, байдужим тоном, — обнукнути в джерельну воду й спалити. Якщо змія до попелу підповзе — значить, я збрехав.
— Годі нести маячню! Пошли до річки Метт там спробуємо пошукати — запалився вкінець стривожений батько.
— Не ходіть туди, — зітхнув Сем, — Он там, біля річки, біля багаття, троє сплять. Один навіть із величезним ножем у піхвах. Розбійники, ясна річ.
— Покажи, де! — вимагав стривожений Метт.
— Не піду! Ідіть самі. Тільки зброю візьміть. У вас шестірнева багатоствольна гармата є? Таку, з маховиком… футів таких на вісімдесят… Крутиш ручку, а вона сама снарядами стріляє…
Терпіння у чоловіків лопнуло остаточно.
— Якщо зараз же не покажеш, де бачив тих людей, завтра ж до міської в'язниці тебе здамо! — процідив крізь зуби Метт.
І тут назустріч їм з боку річки з туману, хитаючись, вийшли двоє. Попереду, блідий як полотно, з порожнім, невидящим поглядом, плескався Арчі. За ним, підбадьорюючи його поплескуванням по спині, слідував Джонні Такер.
— Синочку! Ти що це???… та ти пив?! — ахнула мати, яка гризома непокоєм за сина все ж, не змогла всидіти вдома і вийшла назустріч чоловікам.
Кинувшись до Арчі обіймати сина, але тут же одсунувшись від солодкувато-гіркого запаху, що від нього йшов.
Шон Маккаллум уставився на Джонні, і його зазвичай спокійне обличчя потемніло.
— А ти, Такер, добрий! Малолітніх споюєш? Може посадити тебе в каталажку щоб розуму набрався?
— Побити його, та й ділу кінець — Вставив Метт. Арчі був його другом і тепер він від злості на Джонні так лютенько сосав свою коротку люльку що від неї іскри летіли на всі боки.
— Та що ви, розкричалися як на пожежі! — відмахнувся Джонні, хоч сам хитався. — Ковтнув хлопець для хоробрості, разок. Посиділи, побалакали по душі. Не кінець світу. Ви хіба в юності не баловалися?
Зворотній шлях на ферму виглядав як дивна, похмура хода. Арчі, якого нудило й хитало, вела під руку мати. Батько ніс попереду ліхтар, відкидаючи тремтячі кола світла на мокру дорогу. Метт крокував поруч, притримуючи за плече все норовить упасти Джонні. А позаду всіх, наче тінь, бредів Сем-Бурмотун, невідступно слідуючи за ними й бурмотячи під ніс щось незрозуміле про «ланцюгові передачі» й «передавальні числа».
Коли вони нарешті дісталися до освітленого вікнами будинку ферми, там їх уже чекали гості. Звістка про зникнення Арчі встигла облетіти всіх сусідів. Місіс Харт із Мері прийшли дізнатися, чи не потрібна допомога в пошуках.
Увійшовши в яскраво освітлену світлицю, Арчі був схожий на примару: обличчя воскове, очі каламутні. Побачивши його, Мері вереснула, не в силах стриматися:
— Мамо, та він як мертвий!
— Господи помилуй, що це з дитиною? — ахнула місіс Харт.
— Нічого, нічого страшного, — поспішила заспокоїти всіх місіс Маккаллум, намагаючись відвести сина до спальні. — Втомився дуже, мабуть, застудився трохи… Біля річки сиро.
Але тут у справу втрутився батько. Він сказав коротко, чітко, перекриваючи всі шепоти:
— Напився він. З Джонні біля багаття сиділи. Ось і вся казка.
У цю хвилину в двері ввалився і сам винуватець. Джонні Такер, із соломинкою в заплутаному волоссі і тим самим знайомим, їдким запахом перепою й тютюну, миттєво окутав ним усе приміщення.
— Та роздули ж ви історію! — проворчав він, опускаючись на найближчу табуретку. — Начебто Міссісіпі назад пішла. Посиділи біля багаття, та трохи поспали. Що тут такого?
— Совість-то в тебе є, Такер? — суворо запитав Метт, вішаючи свій мокрий плащ на гачок. — Малу споїв! Тебе б самого віддубасити, щоб іншим неповадно було!
— Ну, винен, винен, — пробурмотів Джонні, потираючи чоло. — Не думав, що на весь світ шум піднімуть.
Арчі тим часом був уже покладений у ліжко. Він лежав нерухомо, обличчя його було білим, губи ледве здригалися, а на чолі виступали краплі холодного поту. Він відчував, як кімната повільно обертається, і ледве стримував наплинувшу нудоту.
У спальню тихо зайшли Мері з матір'ю. Дівчинка обережно наблизилася до ліжка й нахилилася.
— Арчі… ти як? — прошепотіла вона.
Він спробував посміхнутися, але м'язи обличчя не слухалися.
— Нічого… — видавив він. — Просто… погано мені.
— Ти пив? — ще тихіше запитала Мері.
— Трохи… — зізнався Арчі, заплющуючи очі від сорому.
— І що, сподобалося?
— Гірко… і огидно. Як отруту пив.
— То навіщо ж пив-то?
— Джонні частував… Ніяково було відмовити йому.
Мері помовчала, потім сказала дуже серйозно, дивлячись йому прямо в очі:
— Нехай частує. А ти — не пий. Зрозумів? Ніколи.
Арчі ледве помітно кивнув.
— Тільки… ти нікому в школі не розповідай, — попросив він, і в його голосі пролунала справжня благання.
— Не розповім, — пообіцяла Мері. — Обіцяю.
Вона помовчала, розглядаючи його бліде обличчя.
— Завтра до школи підеш?
— Піду якщо… одужаю, — пробурмотів Арчі, розуміючи, наскільки нерозумно це звучить. Він не був хворий — він був отруєний соромом, і ця хвороба здавалася куди важчою за будь-яку гарячку.
— Ти на мене не сердишся? — несподівано спитав він, не відкриваючи очей Мері.
— За що мені сердитися?
— Не знаю… Раптом…
— Не сержусь, — тихо сказала Мері. — Але наступного разу будь розумнішим. Не роби більше таких дурних вчинків.
Коли Харти зібралися йти, Арчі висунув руку з-під ковдри й слабо помахав їм на прощання:
— Бувай…
Місіс Харт, проходячи повз його ліжка, нахилилася й сказала йому на прощання, і в її голосі звучала не стільки турбота, скільки м'який, але недвусмислений докір:
— Одужуй, Арчі. І поводься як належить. Як належить порядному хлопчикові.
Ці слова врізалися в нього гостріше за будь-який ніж. «Поводься як належить». Це була не порада, а вирок. Вирок його сьогоднішньому соромі. Він зрозумів усе, що було за цими словами: «Дорослі чоловіки можуть дозволити собі дурість. Ти — ще ні. І не смій більше».
Коли двері за гістьми зачинилися, Арчі відвернувся до стіни. Сліз не було — тільки важке, всепоглинаюче почуття сорому, яке наповнювало його зсередини, як чорна, густа смола. Він дивився в темряву, в плями тіней на бруснатій стіні, і хотів лише одного — провалитися крізь це ліжко, крізь підлогу, крізь землю, зникнути, щоб не бачити більше нічиїх очей. Щоб забути гіркий смак елю, перелякане обличчя матері й цей тихий, розчарований голос місіс Харт. Ранок здавався чимось неймовірно далеким і лячним.
#431 в Різне
#271 в Гумор
#4639 в Любовні романи
#122 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 24.12.2025