РОЗДІЛ 7.

Арчі утік зі шкільного двору в ту саму мить, коли тінь містера Уітейкера впала на вибите скло. Він не став дожидатися розбірок, не став дивитися, як остаточно розвіюється міраж величі Американського Бізона. У грудях у нього було дивне, двобічне почуття.

З одного боку, тиха, непоказна радість від того, що Ларрі дістав по заслугах. Може, тепер він залишить у спокої і Мері, і цю дурну історію з «металом». З іншого — гіркий осад. Арчі бачив, як інші хлопчиська дивляться на Ларрі — навіть зараз, навіть після провалу. У їхніх очах читався не докір, а шанобливе заціпеніння: він все-таки вистрілив! Він володів справжнім пістолетом! І дівчатка, включаючи Мері, у перші хвилини після його тріумфальної появи в дворі теж дивилися на нього з тим цікавством, якого удостоюються тільки справжні герої або одчайдуші пустуни.

«А раптом вона й справді почне їм захоплюватися? — нав'язливо вертілося в голові в Арчі. — Він тепер герой. А я? Я той, хто на катехизисі про «метал» ляпнув».

Він ішов додому один, по знайомій стежці, що петляла через сирі, пожовклі поля вздовж берега Міссісіпі. Зазвичай він любив цю дорогу: простори, шум річки, крики чайок. Але сьогодні все здавалося сірим, плоским, безбарвним. У горлі стояв неприємний клубок, а на очі, до його власного сорому, накочувалися зрадливі сльози. Від чого? Від заздрощів до чужої, хоч і дурнуватої, слави? Від образи за своє приниження? Або просто від того, що вперше в житті він почув себе маленьким, непомітним, незначним — ніким.

Коли на душі було кепсько, він завжди йшов до матері. Сідав на кухонну лаву, брав шматок ще теплого кукурудзяного пирога, а вона, не питаючи ні про що, гладила його по голові теплою, шорсткою долонею — і все якось саме собою влаштовувалося, ставало на свої місця. Але сьогодні… Що він міг їй розповісти? Що заздрить хлопчиськові, який ледь не підірвав школу? Що боїться, щоб дівчинка з сусідньої ферми не віддала перевагу йому, цьому самому пустунові? Це звучало так нерозумно, так по-дитячому жалюгідно, що він не міг навіть уявити собі цих слів вголос.

Значить, потрібно було мовчати. Носити все в собі.

Він присів на старий, замохналий пень біля самого краю води. Річка гула рівним, низьким гудінням, несучи на своїй широкій спині уламки гілок і пожовкле листя. Повітря було насичене запахами мокрого дерева, диму далеких багать і тією особливою, осінньою сирістю, яка проникає під одяг. Арчі заплющив очі.

І тут, наче з підступним задумом долі, на дорозі показалася знайома, хитаючася постать. Це був Джонні Такер. Він йшов, розмахував руками і щось викрикував у порожнечу, ніби вів лютий спір з невидимим співрозмовником.

— Стій, негіднику! Ну почекай! — гримів він, звертаючись то до придорожнього куща, то до кривої яблуні. — Я тобі рило набік скручу! Іди сюди, боягуз! Я тобі вухо відгризу, та так, що все життя шкодуватимеш!

Побачивши Арчі, він різко змінив напрямок і, все так же розмахував руками, закрокував прямо на нього.

— Ага! Ось він де, підлий розбійник! Ну, тепер ти від мене не втечеш! Стій не ворушись! Зараз я буду тебя бити!

Арчі не ворушився. Він добре знав Джонні, той хоч і був п'яницею, але, якщо його не чіпати, навіть мухи не скривдить. Через кілька кроків дзвонар зупинився, похитнувся і, примруживши своє єдине око, уставився на хлопчика.

— Ба… Та це ж синок господаря з Фокс-Кріку! — пробурмотів він, і голос його раптом втратив свою войовничість. — Чого це ти тут, на пні воссідаєш? Порядок на річці перевіряєш?

— Зі школи йду, — тихо сказав Арчі.

— Зі школи! — пожвавився Джонні. — Значить, наш грімодій Уітейкер знову грози метав? Ну так, ричав так, що навіть у Джима в трактирі склянки дзвеніли! Джим мені навіть сказав: «Сходив би ти, Джонні, до школи, та тріснув його дзвоновим язиком по маківці. А то лусне від злості, шкода буде».

Незважаючи на всю свою гіркоти, Арчі мимоволі усміхнувся. Мова Джонні, п'яна, з гиканням, була на диво щирою й образною.

— Не луснув, — відповів він.

— І не лусне! — впевнено простягнув Джонні, плюхнувшись на землю поруч із пнем. — У нього, у Уітейкера, шкіра — як у старого вола, що двадцять років у ярмі відходив. Моя покійна матуся говорила: з такої шкіри віжки вити — до кінця світу прослужать.

Важка, давлячий сум у серці Арчі поступово почав танути. Джонні, при всій своїй вічній підпитості, був особистістю. Забуяльником, балагуром, майстром викрутитися з будь-якої ситуації. Він пив — так. Але ніколи не жебрачив і не скиглив. Не було грошей — продавав єдині чоботи. Не було чобіт — заставляв пошарпану куртку. Додому часом повертався босоніж, в одній жилетці, але з такою гордо піднятою головою, наче вів за собою переможної армію.

Джонні, посидівши хвилину, раптом пожвавився.

— Чого ми тут, як двоє опудал на городі, торчимо? Холод така. Давай-ка вогню розведемо, погріємо кістки.

Він спритно, незважаючи на те що його всього хитало, зібрав сухого хмизу, дістав із якогось потаємного кишені кресало й незабаром між ними затріщав, розгоряючись, маленький, але впертий багаття. Полум'я відбивалося в темній воді, і світ одразу став затишнішим, меншим.

— Ось, — сказав Джонні, витягуючи з внутрішнього кишені приплюснуту пляшечку. — Від осінньої хмарі перше ліки. Кукурудзяний ель, власного, значить, приготування. Часом горлечко змазати треба, щоб душа не скрипіла, як незмазана віз.

Він відковтнув, зморщився від задоволення й простягнув пляшечку Арчі. Той зніяковіло потряс головою.

— Та годі, хлопче! — фуркнув Джонні. — Чого ти, як наречена перед вівтарем, трясешся? Один ковток — не звалишся. Справжній мужчина повинен знати, на що світ здатний, і з чим йому доводиться мати справу.

Під цим натиском, та ще під схвальним поглядом єдиного ока Джонні, Арчі все ж не встояв. Він узяв пляшечку, зробив обережний, маленький ковток — і тут же закашлявся, відчуваючи, як по горлу розливається вогненна, гірка хвиля з присмаком диму й чогось трав'яного. Він проковтнув, намагаючись не скривитися.