РОЗДІЛ 5.

Ввечері, лежачи в ліжку, Арчі ніяк не міг відігнати від себе думку про обруч. Він переслідував його навіть уві сні, єчинивчись то зловісним кільцем, що котиться по підлозі, то виростаючи до розмірів чудовиських воріт, які не пройти, не заплативши соромом. Він прокинувся ще до перших півнів, з тривогою, туго стиснутою десь під ребрами. Думи про Ларрі, про свою дурну брехню й про зніяковіле обличчя Мері сплелися в один тугий, неприємний вузол.

Розсудивши, як умів, Арчі виробив простий план: поки Боттери ще на волі (а Томмі говорив, що їхній крах — це справа часу), з Ларрі потрібно зберігати хоч і крихкий, але мир. А значить, обруч треба знайти. І чим швидше, тим краще.

І ось на світанку, коли низьке сіре небо ледве починало рожевіти, він, босоніж, вийшов у двір. Мокра, холодна земля лоскотала голі ступні. Повітря було свіже й густе, пахло перетлілою травою і димом із далеких труб. Він пробирався між порожніми кадками для засолювання й купами старих ящиків, очі його вишукували в півмороку знайомі обриси. Він згадав старий, відслужений бочок, скинутий за коморою. Саме там він бачив те, що тепер йому було потрібно.

Навіть наступивши на гостре скалко пляшки, він навіть не здригнувся — вся його увага була поглинута пошуком своєї мети. Через кілька хвилин він уже тримав у руках свою здобич: кривий, пересохлий дерев'яний обруч, почорнілий від часу й вологи, але цілий.

Засунувши знахідку під сорочку й накинувши куртку, Арчі закрокував до школи набагато раніше звичайного. На роздоріжжі він краєм ока помітив, як з воріт ферми Хартів вийшла Мері, але зробив вигляд, що не бачить її. Нехай краще вона подумає, що він проспав, ніж дізнається про цю його дурну, вимушену данину.

У школі настільки раннім ранком ще було пусто й тихо. Він стояв біля ганку, притискуючи до грудей схований під курткою обруч, і слухав, як гулко стукає його власне серце. Він чекав появи Американського Бізона.

Ларрі явився, як завжди — у своєму вічному пальті, що розвівалося, як плащ розбійника з великої дороги, в кишенях якого, судячи з обрисів, лежала добра половина відходу якогось ремісничого виробництва: пера, цвяхи й дивної форми камінці, які він називав «індіанськими наконечниками для стріл».

Побачивши Арчі, Ларрі одразу ж пожвавився. Але його пожвавлення змінилося виразом найнепідробнішого презирства, коли Арчі, урочисто й з обережністю, витяг із-під куртки свій трофей.

— Ти що це мені підсовуєш? — фуркнув Ларрі, тикаючи пальцем в обруч. — Це ж звичайний обід від бочка! Та в мене таких за коморою штук п'ять валяється!

— Я… я думав, тобі саме такий потрібен, — пробурмотів Арчі, відчуваючи, як по обличчю розливається жар.

— Та ну тебе! — відмахнувся Ларрі. — Я думав, у тебе обруч особливий, металевий. Такі індіанці на луки пускають. Ти що, «В пазурах у вождя Хижого Пера» не читав?

Арчі заперечно кивнув головою.

— Ну, так от, ясно сказано! — очі Ларрі загорілися фанатичним блиском знавця. — Метал — це не залізо. Це таке особливе чорне дерево! Міцніше булату, навіть ніж його не бере. Індіанці його в багатті калять, і виходить лук такий, що стріла за обрій відлітає! Я сам читав!

Арчі був у глухому куті. Він і поняття не мав, що таке «металевий» у трактуванні Ларрі. Але роз уже встряв, треба було викручуватися.

— А… а в нас вдома якраз таке поліно є, — забазікав він, чіпляючись за соломинку. — Бабуся каже, що це камінь, а я тепер думаю… може, це і є той самий… метал.

Обличчя Ларрі перетворилося. Він жадібно схопив Арчі за клапан куртки й потягнув його до себе з такою жадібністю, начебто Арчі і був цим жаданим «металом».

— Та ти жартуєш? Правда? Принесеш мені завтра — нагорода тобі буде!

Він поліз за пазуху і витяг пошарпаний аркуш паперу. На ньому була наклеєна крива гравюра, вирізана з якоїсь книжонки: індіанець у бойовому уборі замахувався томагавком на білу людину в розірваній сорочці. Арчі б і даром таку мерзоту не взяв, але зараз він кивав з виглядом людини, що отримав ключ від королівської скарбниці.

— Гаразд, — сказав він, намагаючись здаватися діловим. — Принесу. Але тільки якщо ти даси слово… щодо Мері.

Ларрі скривив губи в посмішці, нарочито зловісній, якою, мабуть, посміхалися герої його книжок перед підступною розправою.

— Якщо не принесеш — забудь про неї, як про торішній сніг. А принесеш… тоді, може, й подумаю.

— Ні, ти точно скажи! — наполягав Арчі.

— Тоді… — Ларрі випрямився, зобразивши величне презирство, — тоді котись ти зі своєю фермерською дівчинкою куди подалі, блідолиций цуценя! Мені такі не потрібні!

Задзвенів дзвоник, і діти повалили до школи на ранкову молитву. Мері, проходячи повз, кинула на Арчі короткий, запитливий погляд: «Чому ти не чекав мене?» Але він уже не бачив її. Весь його світ звівся до одного поняття: «метал».

Урок катехизису вів сам містер Уітейкер. Він ходив уздовж рядів, ставлячи запитання рівним, гулким голосом, від якого в найнердюжливіших учнів хололо в животі. Арчі намагався слідкувати за уроком, але в голові в нього вертілося одне слово: метал-метал-метал. Воно заглушало все.

— Арчі Маккаллум, — лув над його вухом голос директора. — Просвіти нас. Хто був найдовгоживучішим патріархом до Потопу і скільки років він, по милості Господній, прожив?

Арчі, вирваний із своїх думок, одразу вскочив. Язик, здавалося, прилип до піднебіння. Єдине слово, що вертілося в голові, зірвалося з його губ саме, голосно й чітко:

— Метал.

У класі повисла тиша, повна недоуміння.

— Що-о? — розтягнув містер Уітейкер, повільно повертаючись до нього всім корпусом.

Арчі, почервонівши до коріння волосся, забазікав:

— Тобто… Ме… Ме…фусса… тобто…

— «Метал»? — перепитав директор, і його голос став тихим і небезпечним. — Ти що це там мелеш, як загублена вівця на скотарному дворі? У тебе в голові, хлопче, не знання, а каша пісна! Прямо як у того велетня твого дружка, Ларрі Боттера! Вас би, негідників, зв'язати та на плоту вниз по Міссісіпі пустити — може, течія хоч краплю розуму промиє!