РОЗДІЛ 4.

Тиждень промайнув непомітно, втягнувши Арчі в свій новий, установлений ритм. Кожного ранку він, трохи світ, уже тупцяв на роздоріжжі великої дороги, поглядаючи в бік ферми Хартів. І незабаром на дорозі з'являлася Мері, і вони йшли до школи разом — спочатку мовчазні й сонні, потім усе жвавіше, обговорюючи учорашні уроки і сьогоднішні побоювання. Зворотна дорога була довшою й спокійнішою; вони зрізали через поля, де вже стирчали жовті стебла кукурудзи, і розмови текли вільно, про що трапиться.

У школі до цієї пари вже всі звикли. Ніхто вже не обертався, коли вони входили разом. Це стало частиною пейзажу, таким же природним, як парти біля вікон або скрип крейди по дошці.

Поки не сталося пригода.

У той самий ранок, коли вони, як зазвичай, переступили поріг класу, на них упав погляд Ларрі Боттера. В його очах спалахнула та сама іскра, яку добре знали всі, хто мав нещастя стати об'єктом його уваги. Він завмер на мить, наче мисливець, що учуяв дичину, а потім рванув з місця, начебто його підкинуло пружиною.

У наступні п'ять хвилин він носився по класу, як ураган, чіпаючи парти й збиваючи з пантелику хлопців, нашептуючи на вухо то одному, то іншому з виглядом вісника найважливішої у світі новини. Плітка, яку він сіяв, була проста, точна і, як усе геніальне, мала під собою зернятко правди.

— Ти що, не знав? — шипів він, присідаючи на корточки поруч із Віллом Фреєм. — Та це ж усім відомо! Арчі з Фокс-Крік і Мері з Рівер-сайда — пара. Справжня. Батько з батьком ще взимку домовилися. Земля до землі, господарство до господарства — воно й до кращого.

Потім він мчав до групи біля печі, додаючи деталей:

— Кажуть, до шістнадцяти років заручаться. У них же все схоплено: і земля, і худоба, і майбутнє ясно, як божий день. Багатий до багатої — інакше й не буває.

Мері, піймавши на собі перший цікавий погляд, миттєво почервоніла так, що її щоки спалахнули яскравим маком. Не кажучи ні слова, вона метнулася в безпечну гавань дівочого гуртка біля дальньої стіни й з неприродним жаром взялася обговорювати узор на чийсь хустці, роблячи вигляд, що нічого не чула.

Арчі ж, зачувши перші перешіптування, спочатку скаменів від обурення. У голові мелькнула думка негайно знайти містера Бернса і покласти край цій мерзенній наклепі. Але по мірі того як плітка, підхоплена десятком язиків, починала набувати плоті, в душі його піднялося дивне, зніяковіле почуття. Образи в ньому не було. Швидше — незручна, тепла хвиля, змішана з соромом. Йому згадався один з тих вечірніх переходів, коли вони з Мері йшли вздовж річки, і тиша між ними була такою повною й мирною, що в голову справді закралася думка: «А що, якщо… колись…»

Але щоб про це говорили вголос? Щоб обговорювали, хихикали, будували припущення? Ні, цього він допустити не міг.

Єдиним, хто залишився абсолютно байдужим до сенсації, був Томмі Севідж. Коли Ларрі, захекавшись, підскочив і до нього з палаючими очима, Томмі, не відриваючись від свого сніданку, тільки буркнув, не дивлячись:

— Відчепись, Боттер. Дурницю мелеш.

Пізніше, під час ранкової молитви, коли «старі» — як містер Бернс називав тих, хто переріс зростом свої парти, але ще не виріс з пустощів, — старалися загубитися за спинами малят, Ларрі знову вийшов на перший план. Він не молився, а інструктував сусідів, знизивши голос до конспіративного шепоту.

— Ви що, обидва коліна преклоняєте? — з презирством запитав він, окидаючи поглядом товаришів. — Це ж не по-чоловічому! Справжні піонери, покорителі прерій, преклоняли тільки ліве! Праву ногу вперед виставляли — щоб, якщо червонокожий нападе або ведмідь грізлі із гущавини вискочить, відразу за руків'я томагавка вхопитися!

— А в тебе томагавк-то є? — скептично зацікавився хтось ззаду.

— Поки що немає, — не зніяковів Ларрі. — Але на ярмарку в Сент-Луїсі їх — повно-повнісінько. Найсправжніший, з індіанським орнаментом. При нагоді куплю собі.

Лекція тривала б і далі, якби не льодовий, свердливий погляд, повільно пропливаючий над рядами схилених голів. Це був погляд містера Уітейкера. Він зупинився на Ларрі, і в класі запановувала та тиша, яка буває перед грозою.

— Ларрі Боттер, — вимовив директор повільно, розтягуючи слова. — Раз вже ти такий знавець у питаннях благочестя й бойової стійки, зроби нам послугу. Підійди-но сюди, до кута, й продемонструй свій метод. А ми усім класом і подивимося. Тільки замість томагавка… ось, візьми цей кочергу. Буде тобі і посох молитовний, і зброя на всякий випадок.

Ларрі, поперхнувшись, але все ж побрів до вказаного йому місця. Через хвилину він стояв у куті, незграбно преклонивши одне коліно, з чорною кочергою в руці, занесеною наперевіс, як спис. Він нагадував то дивного святого, то дуже розгубленого вартового.

— Прямо «Американський Бізон» на привалі, — мимоволі вирвалося в Арчі тихе, стиснене спостереження.

Але його шепіт у тиші класу пролунав як постріл. Хтось поруч фуркнув, потім хихикнув ще один. Через секунду весь клас, включаючи найблагочестивіших дівчаток, трясся від стриманого, давячогося сміху. Прізвисько прилипло миттєво й намертво. «Американський Бізон». Воно ідеально підходило до цієї незграбної, войовничої постаті в куті.

Навіть коли покарання закінчилося і Ларрі, похмурий і зім'ятий, повернувся на місце, він, здавалося, не таїв на Арчі зла. Навпаки, він сам підійшов до нього на перерві.

— «Американський Бізон»… — простягнув він, роздуваючи ніздрі. — Звучить… грізно. Майже як «Вождь Грізне Перо». Гаразд уже, прощаю. До речі, — він знизив голос, — кажуть, у тебе вдома є один старовинний обруч… Металевий, для ігор у кільця. Правда?

Арчі, застуканий зненацька й бажаючи якось загладити мимовільну насмішку, кивнув, не тямивши.

— Ага… є такий…

— Ось і чудово! — обличчя Ларрі просяяло. — Принеси завтра. Хочу на нього подивитися.

І пішов, залишивши Арчі з раптово нахлинувшим усвідомленням того, що він тільки що збрехав. Цього обруча не існувало в природі і Ларрі очевидно при своїй бешкетній вдачі його з кимось іншим переплутав.