РОЗДІЛ 3.

Тиша між ними висіла недовго — не напружена, а легка, задумлива, як туман над осіннім лугом. Першою її порушила Мері.

— Чому ти тільки сьогодні прийшов у школу? — спитала вона, не дивлячись на нього, розглядаючи вінок із польових квітів, який крутила в пальцях. — Ми вже з понеділка вчимося.

Арчі підніс носком черевика пухку дорожню пил обдумуючи відповідь.

— Я хворів, — відповів він. — Ніяк не міг раніше прийти.

Вони йшли по утоптаній просічній дорозі, що огинала широке кукурудзяне поле. Недавній урожай залишив після себе лише сухі, що стирчали щіткою стебла й тишу, що порушувалася рідкими криками пролітали галок. Повітря було напоєне сирим запахом ораної землі, димком далеких багать і солодкуватою гниллю опалих качанів. Їхня розмова, тиха й обережна, губилася в цій просториній мовчанці, наче два струмочки, тільки-но почали пробивати собі русло.

— А що в тебе було? — спитала Мері після паузи. — Не скарлатина?

У її голосі прозвучала та серйозність, з якою діти говорять про справжні, дорослі небезпеки.

— Ні, не вона, — поспішив заспокоїти Арчі. — Доктор сказав — просто сильна застуда і запалення. Мама спочатку перелякалася, думала, саме воно… але обійшлося.

— І добре, — з полегшенням видихнула Мері. — Скарлатина — це ж кінець. Від неї, кажуть, люди вже не видужують.

— Дехто видужує, — заперечив Арчі, згадавши одного з робітників на їхній фермі, кволий і вічно покашлює чоловік. — У нас один мужик перехворів. Але нічого. Ходить, працює. Тільки став як тінь худий.

— І ви поряд з ним не боялися жити? — очі Мері розширилися від цікавості й легкого жаху.

Арчі знизав плечима.

— Мама говорила: якщо так судилося й хвороба пристане — нікуди не подінешся. А боязнь тільки приманює хворобу, наче вона за запахом страху знаходить дорогу.

— Моя мама зазвичай дім ялівцем окурює, — з важністю повідомила Мері. — Говорить, це найвірніший спосіб. Заткнеш усі щілини, напустиш диму — і жодна зараза не прилипне.

— У нас теж так роблять, — кивнув Арчі.

Розмова знову завмерла на півслові. Настала та дивна пауза, коли сказати хочеться багато, але кожне слово здається надто значним, надто зобов'язуючим. Арчі боявся збрехати дурниці, зірватися на порожню базікання й зіпсувати цю тонку, нову нитку між ними. Але й мовчати вічно було не можна.

— Ну а в тебе як у школі? — спитав він нарешті, вибравши, як йому здавалося, найбезпечнішу тему.

Мері скривила губки.

— Та нічого… Тільки граматика ця англійська — просто покарання. Усі ці часи, винятки… Голова кругом іде.

— А по-моєму, це не так уже й складно, — не подумавши, випалив Арчі й тут же подумки себе вкусив за язик. Треба було підтримати її, пожалітися у відповідь, а не хвалитися.

Мері здивовано підняла брови.

— Та ну? А мені куди складніше, ніж пряжу на старій млині сучити. Там хоч зрозуміло: крутиш веретено — нитка виходить. А тут…

Її відвертість роззброювала. Арчі ніколи не зізнався би першим, що щось йому не дається, — особливо дівчинці. Але роз уже вона почала з правди, збрехати у відповідь здалося йому низькістю. Він покопався в собі, вибираючи, на що можна пожалітися без особливої шкоди для своєї хлопчачої гордості.

— А в мене з арифметикою погано, — видавив він нарешті, дивлячись кудись у бік поля.

Мері тільки фуркнула на це.

— От ще! Ти сьогодні на уроці клацав задачки як горішки. Усі ж бачили.

— Так… сьогодні пощастило просто, — зніяковіло пробурмотів Арчі, відчуваючи, як по шиї розливається зрадливий жар. Він сів у калюжу. Слід було вибрати щось правдоподібне.

Мері примружилася, і в її погляді з'явився той самий, трохи викривальний вогник, який так добре знали всі хлопчиська, що намагалися збрехати сестрі чи матері.

— Ти все знаєш добре, Арчі. Усі так говорять.

— Які «усі»? — насторожився він, наче в цих словах прозвучав докір.

— Та усі, — знизала вона плечима. — І ти сам це знаєш.

Арчі промовчав, не знайшовшись що відповісти. Пиль м'яко збирався під їхніми ногами.

— А правда, що твій батько хоче у велике місто тебе відправити? Вчитися в Академію? — спитала Мері, змінюючи тему з несподіваною прямотою.

Арчі внутрішньо весь стиснувся. Звичайно він про це дома чув — батько іноді, за вечірньою люлькою, міркував вголос про користь освіти. Але виносити такі сімейні думки на загальне обговорення, та ще й в їхніх краях, де цінуються міцні руки й ясна голова, а не завітні мріяння, здавалося йому верхом легковажності. Можна було прослатися зарозумілим.

Але Мері ж поділилася з ним своєю труднощами. Збрехати у відповідь було б нечесно.

— Не знаю, — обережно сказав він. — Може, якщо добре вчитися буду… тоді, може, і пошлють.

— Пошлють, — впевнено й твердо кивнула Мері, начебто вирішувала це питання сама. — Обов'язково пошлють.

Вона повернулася до нього, і в її очах спалахнув живий, непідроблений інтерес.

— А ким ти тоді станеш?

Запитання застало Арчі зненацька. Він і справді мало про це думав. Велике місто, вчення в Академії — це були смутні, майже казкові поняття, мета сама по собі.

— Не знаю, — знову пробурмотів він.

— Як же так? — не вгамовувалася Мері. — В Академію збираєшся, а навіщо — не знаєш? Так не буває.

Арчі мовчав, відчуваючи, як його вуха повільно, але невблаганно наливаються жаром.

— Брешеш! — беззлобно, наче вердикт відзначила Мері. — Ти просто не хочеш говорити. Ну скажи! Тоді й я тобі скажу, ким я хочу бути.

Хитрість була прозорою й зрозумілою, але Арчі все одно клюнув. Перспектива дізнатися її секрет виявилася сильнішою за сором'язливість.

— А якщо скажу… ти правда тоді скажеш? — перепитав він, намагаючись здаватися недовірливим.

— Чесне слово, — урочисто пообіцяла Мері, поклавши руку на груди, де мало билося серце.

Арчі зробив глибокий вдих, начебто збираючись пірнути в холодну воду.