РОЗДІЛ 2.

Перерва в школі святого Петра була явищем, яке слід спостерігати, а не описувати. Це був живий, шумний, вічно рухомий організм. Варто продзвеніти дзвонику, як тиха класна кімната миттєво перетворювалася в епіцентр божевільного торнадо: з лавок зривалися десятки хлопчиськів, зливаючись в один строкатий, крикливий потік. Вони носилися поміж парт, викрикували щось незрозуміле, кидалися згортками з їжею, сперечалися й сміялися з таким жаром, наче за ці десять хвилин їм належало вирішити всі світові проблеми. Збоку це нагадувало стурбований мурашник, якби звичайно мурахи вміли реготати в три горла й битися через грифельну дошку.

Арчі Маккаллум, перелякано притулившись спиною до шорстких, прохолодних брусів з яких були складені стіни школи, почував себе тут загубленим мандрівником на шумному, чужину східному базарі. Голова в нього злегка крутилася від усієї цієї метушні. Він знав тут лише одну людину — Мері Харт, доньку господаря сусідньої ферми «Рівер-сайд». Їхні сім'ї жили неподалік, і влітку вони іноді зустрічалися біля прохолодного лісового джерела, базікаючи про дрібниці. Але тепер Мері була там, в самому центрі дівочого кола, — купка кольорових суконець, що збилися разом, як перелякані вівці біля тину. Підійти до неї зараз здавалося справою неможливою й неймовірно сміливою.

І Арчі залишився в тіні, перетворившись на спостерігача. Його чіпкий, звиклий помічати деталі розум став розкладати цей хаос по полицях.

У самого вікна, залитий смугою сонячного світла, стояв міцний, круглолиций хлопчик. Він їв із зосередженим, майже благоговійним виглядом. В одній руці в нього був товстий шматок кукурудзяного хліба, в іншій — значний шматок шинки, з якого капав прозорий жир. Хтось у метушні наступив йому на ногу, але хлопчик навіть не здригнувся, а лише незадоволено хмикнув, не припиняючи увесь час жувати:

— Ех ти, сліпа індичка… Прямо під ноги преш.

Трохи поодаль, у центрі загальної уваги, гордо виступав рудоволосий, худий як скелет хлопчик якого звали Клінт. А джерелом його гордості були новенькі черевики на ґудзиках і, головне, кишеньковий годинник — диковинка, яку багато хто тут бачив уперше. Хлопчиська товпилися навколо, а він, важно відставивши лікті, неспішно проходив, як селезень перед стадом качок.

— Клінт, ну дай хоч поглянути! — приставав один.

— Хоч на секундочку! — вторив інший.

Але Клінт лише похитував головою, стиснувши годинник у кулаці. Він був із породи тих, хто розуміє: справжня цінність речі — у її недосяжності для інших.

Біля печі, коло якої вже потріскували перші поліна, зібралася інша група. У її центрі вертівся худий, моторний хлопчисько на ім'я Лео. Обличчя в нього було гостроверхе, кмітливе, наче в тхора.

— …а потім береш гусяче перо, — таємничо шепотів він, озираючись, — і головне макаєш не в чорнило, а в молоко! Пишеш на яйці ім'я ворога, вариш його, а після — раз! — гарячим праслом проводиш. І там, де було пусто, проступають літери! Таємне послання для ворога!

— Ой, Лео, жахи які, — ахала юрба, зачаровано дивлячись на нього.

Дівчатка, звичайно, поводили себе інакше. Вони стояли зграйкою біля дальньої стіни, перешіптувалися й час від часу поглядали на хлопчиськів, заливаючись стриманим, дзвінким сміхом, сенс якого був відомий тільки їм.

Але тут спостереження Арчі грубо перервав вихор, що промчав у двох кроках від нього. Уперед, гарячково семенячи та гикаючи від страху, нісся Андерс. За ним, з обличчям, спотвореним праведним гнівом месника, женеться Ларрі Боттер. Кулаки його були стиснуті й підняті над головою в такому грізному пориві, що, здається, він готовий був не просто наздогнати, а саме взяти на абордаж і пустити на дно Міссісіпі нахабного втікача.

— Держись, зраднику! Я тобі покажу, де раки зимують і ябеди тонуть! — гримів його голос, заглушаючи загальний гамір класної кімнати.

Андерс петляв поміж партами, пірнав під лави, відчайдушно намагаючись зберегти дистанцію. Але погоня була нерівною. О довго ти смертний зможеш тікати від охопленого праведним гнівом кровожерливого пірата? Усвідомивши це Андерс, раптом різко розвернувся, ледве не падаючи від втоми й власного страху, випалив, задихаючись:

— Усе! Добре! Ларрі я книжечку твою купую! Ту, з картинками що ти пропонував мені минулого тижня!

Ларрі занімів на повному ходу. Гнів на його обличчі здригнувся, розчинився, змінившись виразом ділового інтересу. Через мить вони вже про щось палко шепотіли, сперечаючись про ціну й збереженість ілюстрацій, наче двоє купців на пристані, а не секунду тому брали участь у смертельній гонці вороги.

Порятунковий дзвоник покликав усіх до ладу. Починалася арифметика.

Проходячи повз Арчі дорогою в свій кут — покарання за брехню ще не закінчилося — Ларрі кинув через плече, як довірливу таємницю:

— Усе я знаю, розумієш. Тільки от арифметику цю прокляту один чорт розбере. У башці ніяк у мене не укладається.

Він не зовсім лукавив. Якісь уривчасті знання в його голові плавали: він умів складати, віднімати, навіть механічно множити. Але варто всьому цьому змішатися в одному завданні — і виходила не задача, а вінегрет, від якого в містера Бернса лише втомлено здригалася брова.

— Боттер, у тебе в голові не арифметика, а вівсяна каша — говорив учитель, розбираючи його каракулі.

Коли ж викликали Арчі, усе вийшло тихо й просто. Він чітко, по кроках, вивів рішення на дошці. Повертаючись на місце, він піймав на собі погляд Ларрі з кута — не злий, а скоріше спантеличений, — і йому стало якось ніяково. Наче він ненароком скористався несправедливою перевагою.

Решту дня промайнула в черзі уроків і коротких перерв, відзначених, проте, новими подвигами Ларрі Боттера. За цей час йому вдалося (у випадкових, як він запевняв, зіткненнях):

– поірвати поділ сукні однієї з дівчаток;

– вв'язатися в коротку, шумну бійку із сусідом по парті через спірний кордон на грифельній дошці;

– вибити камінцем каламутне скло в задньому вікні (каменю просто «захотілося політати», як пояснив Ларрі);