ЧАСТИНА 1. РОЗДІЛ 1.

Коли Арчі переступив поріг школи слідом за батьком, уроки вже почалися. Повітря в низькій бруснатій класній кімнаті було густе й тепле, пропахле вічними запахами дитинства: пилом крейди, їдкою рідиною чорнил із бляшаних банок і сухим жаром від залізної печі. Сонячні промені, пробиваючись крізь каламутні шибки, освітлювали хмаринку цього пилу, в якій кружляли, наче в своєму танці, мушки.

Їх зустрів містер Бернс, учитель і за сумісництвом директор цього маленького всесвіту. Людина він був не старий, але вигляд мав солідний, чому не мало сприяла акуратна сива борідка. Він запросив Шона Маккаллума до своєї крихітної кімнати, що служила і кабінетом, і спальнею одночасно. Арчі, залишившись за дверима, чув уривки фраз: «дисципліна… повага… успіхи». Голос у містера Бернса був негучний, рівний, але слова лягали вагомо, як відбірні картоплини в мішок.

Нарешті вони вийшли. Містер Бернс поклав на плече Арчі свою широку теплу руку й, дивлячись на нього поверх круглих окулярів, що з'їхали на самий кінчик носа, вимовив:

— Будь старанним, хлопче, і добре вчись. Пам'ятай: твій розум — твоя єдина зброя. Вчитися за тебе тут ніхто не стане.

З цими словами він підвів новачка до єдиного вільного місця в класній кімнаті — за парту поруч із хлопчиком, чия зачіска являла собою справжнє повстання проти гребінців і розчісок. Світле волосся стирчало в усі боки з таким ожесточеним виглядом, начебто хлопчик тільки що бився з диким борсуком або звалився вниз головою в кущ бур'яну.

— Сідай, Маккаллум. Спиши поки от ці літери, — тихо сказав містер Бернс, вручаючи Арчі пошарпаний буквар.

Арчі кивнув, дістав свою грифельну дошку, ретельно витер її рукавом і взявся виводити перші коряві літери. Він встиг провести лише дві-три лінії, коли відчув на своєму вусі тепле подування і почув стиснений шепіт:

— Гей, новенький. Про що це він з тобою в кімнаті шепотів? Давав таємні настанови?

Арчі перелякано глянув на вчителя, але містер Бернс в цей момент щось писав у великій книзі. Тоді Арчі, не відриваючи очей від дошки, прошепотів у відповідь:

— Нічого особливого…

— Та годі! — сусід фуркнув так, що мало не чхнув. Він відклав убік свій грифель, з шумом втягнув носом, що було на межі пристойності, і знову нахилився, знизивши голос до ледве чутного шелесту. — Він тобі не говорив, що у нас тут… піратські книги під забороною? Читати їх не можна, під страхом смертної кари!

Арчі в розгубленості похитав головою.

— А мені говорив! — з гордістю повідомив шепіт. — В мене їх, розумієш, ціла бібліотека була. Але вчитель відібрав сказав, що такі книги не можна в школу приносити. Але там такі оповідання, жах які цікаві були. Про капітанів, про скарби, про абордажі вогненні! Ось скажи ти «Піратів Карибського моря» читав?

Арчі заперечно мотнув головою.

— Так от, там є капітан… Сільвер! Такий, що один, розумієш, проти цілої армади іспанців вийшов! Дюжину кораблів на дно відправив! От це я розумію — сила!

— Капітан Сільвер? — перепитав Арчі, забувши на секунду про літери.

— Він самий! Гроза морів! — шепіт сусіда став урочистим.

Арчі вперше обернувся і розгледів того, хто так палко нашіптував йому про морські баталії. Обличчя у хлопчиська було густо всипане веснянками, начебто його обприскали коричневою фарбою з сита. Ніс мав легкий, але впертий згин вправо. А волосся… волосся справді здавалося живим істотом, яке от-от зірветься з голови й побіжить геть.

«Цікаво, — мелькнула у Арчі думка, — він їх коли-небудь приглажує?»

Але спостерігати було неколи. Хлопчисько — а звали його, як незабаром з'ясувалося, Ларрі Боттер — не міг всидіти на місці довше п'яти секунд. Він увесь час ворушився, тягнувся до парти ззаду, шепотів щось сидячому за нею хлопчиськові, упускав грифель і знову його піднімав. Урок для нього, схоже, був лише нудним фоном для куди важливіших справ.

— Ларрі Боттер! — лув спокійний, але чіткий голос містера Бернса. — Що ти там знову задумав? У тебе в руках мотузка, чи що, яку потрібно розплутати?

Ларрі здригнувся й випрямився, як струна.

— Я? Нічого, сер! Це… Андерс мене питає, як літера «Еш» пишеться. Не може запам'ятати, бідолаха.

— А ти йому пояснив?

— Ще як, сер! Та він все одно пише її як китайську закрутку!

— Розумію. Ну що ж, — містер Бернс повільно підвівся з-за столу, — раз вже ти такий знавець, підійди-но до дошки. Покажи нам усім, як пишеться правильна «Еш».

На обличчі Ларрі відбилася справжня драма. Він явно не розраховував на такий поворот. Мить він сидів, наче паралізований, потім його погляд метнувся до Арчі. Очі його широко розкрилися, в них читалася безмовна, відчайдушна мольба.

— Покажи… — встиг видихнути він, губи ледве ворушачись.

Арчі, серце якого калатало десь у горлі, тремтячою рукою вивів на своїй грифельній дошці ту саму злосчастну літеру. Ларрі, мигцем скосивши очі, вхопив її образ і, намагаючись надати своєму кроку побільше важливості, рушив до великої класної дошки. Він стиснув у пальцях крейду, на секунду занімів, а потім вивів на чорній поверхні досить впевнену «Еш». Обернувшись до класу, він навіть зробив невеликий, переможний кивок: мовляв, бачили?

Декілька хлопчиськів стримано хихикнули. Але містер Бернс не сміявся. Він неспішно підійшов до парти Арчі, заглянув на його дошку, потім знову подивився на дошку класну. Його губи здригнулися ледве помітною усмішкою.

— Цікаво, Ларрі — сказав він замислено. — Дуже цікаво. У тебе на дошці вийшло точнісінько, як у новенького Маккаллума. Збіг? Або, може, ти нам щось ще не розповів?

— Я, сер? Брехати? — обличчя Ларрі висловило таку кришталеву, таку ображену невинність, що святий, мабуть, здригнувся б. Але містер Бернс не був святим. Він був учителем.

Він повернувся до худуватого, тихого хлопчиська на ім'я Андерс.

— Скажи-но, Андерс. Ти справді питав у Ларрі про літеру «Еш»?

Ларрі почав відчайдушно підморгувати Андерсу, будувати якісь німі знаки обличчям, але все було марно. Андерс, почервонівши, уткнувся в парту.