Далекі Острови.

Розділ перший

Одного червневого ранку на ґанку маркета О'Браенса хтось лишив коробку із кошенятами. Їх було п'ятеро. Усі руді, кумедні та пухнасті. Вони бешкетували, намагаючись вилізти один на одного і зазирнути у той великий світ, що починався за стінками картонної коробки. Покупців до маркету в цей час приїздило чимало, і тому зовсім скоро в коробці залишилося лише одне кошеня. Проте і йому не довелося довго сумувати на самоті. З червоного мінівена вийшла мама із хлопчиком років восьми, і останнє кошеня теж отримало свого господаря. Хлопчик міцно притиснув до себе нового друга і не випускав його з рук весь той час, що ходив із мамою по магазину. Коли ж вони нарешті сіли у машину, хлопчик уважно подивився на кошеня, і сказав:
-    Ну, що ж, назвемо тебе Руді. А як ти думаєш, мамо?
Мама не заперечувала, як, вочевидь, й інші чотири матусі, дітлахи яких сьогодні обзавелися рудими кошенятами, і назвали їх Руді.
Отже, кошеня їхало на колінах в хлопчика й мружилося на ранкове сонечко, а його вусенята через відкрите віконце лагідно лоскотав зустрічний вітерець. Дорогою хлопчик задрімав, і Руді перебрався з його колін на м'яке велюрове сидіння. Воно було дуже приємне на дотик і кошеня замуркотіло від задоволення. 
Біля салону краси машина пригальмувала, а потім охайно прилаштувалася на парковці поміж пікапом і рожевим кабріолетом. Мама вилізла з машини, помилувалася сплячим хлопчиком і кошенятком й стрімголов кинулася  до салону краси, подумки радіючи, що ніхто не буде нудити й перепитувати: "Чи ти вже скоро?"
Руді трохи подрімав, трохи полежав, потягнувся, позіхнув і видерся на спинку сидіння. Звідси весь світ мав бути видний як на долоні, принаймні так йому здавалося. Проте у вікно було видно тільки шматочок пікапа, що стояв поруч – заднє колесо та кузов під брезентовою покрівлею. Це було б нудно, якби раптово до котячого носа не долинув ніколи нечуваний ним запах. Вусенята котика затріпотіли, і тисячі поколінь котячих пращурів заволали у його вухах тисячами голосів, вигукуючи лише одне слово - "Риба!". 
Так, рибалка Джо МакКріль дійсно розвозив цим пікапом свій улов по клієнтах. Він якраз поніс ящичок ставридок до забігайлівки старого Гоббса, що була через дорогу, та й затримався там на філіжанку кави, бо вже розвіз геть усю свою рибу, і міг тепер посидіти й потеревеніти.
Руді як справжній акробат видряпався через вікно на колесо пікапа. З колеса виліз брезентовою стінкою на дах. Потім доповз до заду кузова, де була завіса, й пірнув під брезент. Там було напівтемно, на підлозі стояли стоси порожніх ящиків і звідусіль підіймався густий рибний дух.
Руді почав нишпорити поміж ящиками, і нарешті знайшов на підлозі маленького анчоуса. Хоча зубів в кошеняти було ще обмаль, воно в лічені секунди зхрупало цю рибку, і, знайшовши сухе містечко, відразу заснуло ситим щасливим сном. 
Звісно, Руді не чув як завівся й поїхав пікап: котик спав, і йому снився дивний сон, в якому він водив хоровод з великими пузатими анчоусами, взутими у блискучі гумові чоботи й червоні солом'яні капелюхи, а його новий хазяїн грав на золотій голосистій сурмі. Сурма так гучно волала, що нарешті розлякала анчоусів, і вони втекли, гублячі по дорозі чоботи, та й хлопчик теж втік, і сурма грала вже сама, прямо на вухо Руді. Було так гучно, що Руді нарешті не витримав і прокинувся. Але сурма залишилася. Вона ревла десь за брезентовим дахом кузова. "Треба подивитись, що воно таке" - і кошеня сміливо видряпалось назовні. З даху пікапа йому відкрився дивовижний краєвид: затишна  блакитна бухта виблискувала на сонці, а великий білий пароплав давав довгі й гучні гудки, відпливаючи від дерев'яного молу. 
Мол випнувся далеко в море, немов велетенський язик, і до нього з обох боків тулилися човни, яхти та катери усіх можливих розмірів та конструкцій. На зелених похилих берегах бухти  розкинулося охайне та безтурботне містечко із невеличкими будиночками під дахами з червоної черепиці. 
Руді ніколи раніше не бачив стільки води відразу, і йому аж перехопило подих від такого дива. Тим більше він згадав, що йому дуже хочеться пити, і він радісно кинувся до тієї велетенської калюжі. Зануривши язичка у прозору морську воду кошеня хапнуло ковток води, й відразу підскочило на всіх чотирьох лапах - такої халепи воно від цієї калюжі не очікувало! Руді кинувся геть від моря сподіваючись десь у містечку знайти звичайну калюжу, щоб швидше запити ото гірко-солоне неподобство.  По дорозі йому зустрівся голуб, який шукав у шпаринках бруківки загублені зернята.
-    Шановний! - ввічливо звернувся Руді до голуба, - а чи нема тут поблизу водички попити?
Голуб відірвався від шпарини і повернув голову боком до кошеняти, бо птахи можуть дивитися на свого співбесідника тільки так. Йому сподобалася люб'язність Руді, тому він теж доволі приязно вказав крилом на сусідній будинок і сказав:
-    Повернеш за цим будинком праворуч і побачиш скверика з гарною огорожею, у скверику є великий фонтан - там і нап’єшся.
-    Дякую! - вже на бігу гукнув Руді.
За півхвилини він був в скверику. Там дійсно була гарна огорожа, а у великому фонтані льопалася двоє дітлахів. На теплому мармуровому бортику сиділа гувернантка пані Дворжак із пухленькою книжечкою в руках, а поруч з нею стояла чимала солом'яна сумка з бамбуковими ручками. Біля дітей була нальопана велика калюжа, з якої Руді й напився, мружачись від задоволення. Вгамувавши спрагу, кошеня відчуло приємний запах здоби, яким віяло від сумки пані Дворжак, і зрозуміло, що воно дуже голодне, бо той маленький анчоус у пікапі був його єдиною їжею за сьогодні. 
Руді застрибнув на бортик басейну, і почимчикував до сумки, від якої приємно пахло свіжею здобою та соломою. Не вагаючись він видряпався на сумку й пірнув всередину, там, вглибині, у паперовому пакеті лежали булочки, які й випромінювали той божественний аромат, що відчув Руді. Кошеня відразу взялося до справи, але не встигло воно з'їсти й одного шматочка, як з гори в сумку посунула чиясь рука із розтопиреними в пошуках здобичі пальцями. То пані Дворжак теж захтіла поласувати свіжою здобою. Але Руді здалося що та рука хоче впіймати й з'їсти його самого, і кошеняті на секунду стало геть моторошно. Проте Руді вирішив не здаватися без бою, і сміливо вчепився своїми малесенькими, проте дуже гострими зубками в палець пані Дворжак. Пронизливий, мов корабельний ревун, зойк гувернантки вдарив Рудіка наче електричним струмом. Кошеня миттєво відпустило пальця, але було вже пізно: перелякана пані Дворжак втратила рівновагу, та як сиділа, так і плюхнулася  прямо у фонтан, разом із своєю новенькою солом'яною сумкою. "Пфффуууффф!" - піднялися стіною бризки.
Руді видряпався з сумки, та із виглядом капітана, що останнім покидає своє судно, сидів на соломяному борту потопаючого "корабля". Кинувши прощальний погляд на "судно", що уносило із собою на дно недоїдені булочки, Руді перескочив на мармуровий бортик фонтану, пробіг повз регочучих з гувернантки дітлахів, і чхурнув геть зі скверику. 
Він прийняв остаточне рішення повернутися до пікапа, який лишився на набережній, і поїхати до свого хазяїна-хлопчика. Проте пікап вже десь поїхав, тому розгублене кошеня всілося на свій хвостик і почало розгублено озиратися навколо.
Тим часом до міста прийшла обідня пора, і звідусіль потягло смачними пахощами. На Руді з новою силою навалилося відчуття  голоду, бо йому ж так і не вдалося попоїсти як слід. Тоді кошеня встало й  знов побігло у середмістя. Від першого ж будинку на розі пахло одразу кількома стравами: свіжою випечкою, тушеною капустою, смаженою картоплею і якоюсь м'ясною стравою. Звичайно ж м'ясна страва зацікавила кошеня найбільше. Хоча кондитерська, з якої тягло випічкою, була на першому поверсі, і в її вітринах було виставлено чимало смаколиків, Руді вирішив дістатися до м'ясної страви, якою пахло аж з другого поверху. Як туди потрапити? Виявилось - жодних проблем! Від самого фундаменту аж до даху по будинку плелося буйне виноградне паростя. Мешканці будинку мали з цього цілих дві вигоди: у літню спеку - густу затишну тінь, а восени - смачний врожай, яким можна ласувати, зриваючи соковиті грона висунувши руку прямо у вікно. Була й третя вигода, але нею скористався тільки Руді: він видряпався виноградною лозою прямо до вікна кухні, з якої тягнуло омріяними м'ясощами. 
На столі біля плити остигала чавунна каструля з густої м'ясною печенею. Вона була дбайливо прикрита від підступних комах спеціальним сітчастим кружальцем, але Руді, незважаючи на свої невеличкі розміри, комахою не був, тому з легкістю відсунув кружальце й вдихнув фантастичний м'ясний аромат. Він відразу обрав для себе великий шмат м'яса, який спокусливо виглядав з томатного соусу біля самої стінки каструлі. Шматок виявився чималим, і кошеня не змогло витягти його однією лапкою. Однак про інший шматок Руді й думати не хтів, тому випустив кігті й вчепився у м'ясо обома лапками. Щоб тягти було легше, кошеня вперлося задніми лапами у стінку каструлі. Кусень подався й винирнув із соусу. О! То був напевно найбільший шмат м'яса у каструлі, розміром мабуть із половину Руді. Кошеня тягло з усіх сил, і йому вдалося перетягти через стінку каструлі майже половину шматка, але несподівано задні лапи Руді заковзали по жиру, який тік з м'яса, і малий відчув, як воно преважує та тягне його назад, у каструлю - тож він навіть пискнути не встиг, як булькнув вслід за м'ясом в томатний соус…
Хоча страва й не була вже дуже гарячою, та кошеняті здалося, що він втрапив у справжнє котяче пекло, про яке йому розповідала мама-кицька. Руді як пробка з шампанського вилетів з каструлі прямо на підлогу, що здалася йому розжареною, немов пательня. В голові в нього все переплуталося від жаху і він, забувши як заліз у ту кляту кухню, кинувся в єдині двері, що вели з кухні через передпокій, у охайну вітальню з великим вікном.
Посеред вітальні мирно посопувала в кріслі бабуся Кніксен  яка чекала з роботи на обід свого чоловіка, пана Кніксена. Вона втомилася від домашніх справ і якраз вирішила хвилинку перепочити. Коли Руді на роз'їзджаючихся від жирного соусу лапах влетів у вітальню, у передпокої клацнув замок в дверях - то прийшов пан Кніксен. Пані Кніксен відкрила очі і побачила ЩОСЬ - воно було густо-червоного кольору, скуйовджене, з величезними жовтими очима і дивилося прямо на пані Кніксен. Не секунду не вагаючись, бабуся відкрила рота і заверещала, так, що в неї з рота вискочили вставні щелепи, і зацибали по підлозі. Руді аж закляк від того галасу, а особливо від вигляду тих страшнючих зубів, які от-от мали відкусити йому хвоста. Проте хоробре кошеня, швидко опанувавши свій страх, підстрибнуло на всіх чотирьох лапах і опинилося на дивані, застіленому сніжно-білою ковдрою, вишитою кораловими ніжними трояндами. Зробивши кілька стрибків по дивану й лишивши на ньому незабутні червоні плями, Руді перестрибнув на новеньку рожеву гардину, а з неї - на підвіконня. Але стрибати з вікна просто на бруківку кошеняті було страшно, й воно вирішило сховатися у кроні великої драцени, яка приймала на підвіконні сонячну ванну. Заскочивши на край вазона, кошеня швидко видряпалось вгору, і причайлося у жорстких листях. Проте засідка тривала недовго: пружний стовбур рослини зігнувся під вагою кошеняти, і Руді побачив прямо під собою відкриті двері кондитерської і бруківку. А ще через секунду вазон повалився на бік, і драцена разом з кошенятою полетіла вниз. У той самий момент з розчинених дверей кондитерської урочисто виплив величезний весільний торт - його якраз мали доставити замовнику. Проте першим скуштувати торт випало зовсім не нареченим. "Пляммм!" - урочисто промовив торт, коли Руді з драценою завітали у його кремові обійми, - "А-а-а! Тисяча чортів!" - заволав хазяїн кондитерської, і зірвавши з голови ковпак замахнувся ним на Руді. Кошеня щойно винирнуло з густого крема, і відразу зрозуміло, що знову треба тікати - воно зробило ще одне неймовірне зусилля, зкотилося з торту на бруківку й чхурнуло по вулиці геть, подалі від гостинного будинку.
Добігши до якоїсь невеличкої площі з бронзовим пам'ятником на гранітному постаменті, Руді видряпався на одне з дерев, висаджених навколо пам'ятника, і звідти стрибнув прямо на капелюха, котрим була вкрита бронзова голова дядька на постаменті. 
Відчувши себе нарешті в безпеці, кошеня ретельно вилізалося від смачного соусу та солодкого крему, і, як це не дивно, наїлося.
Капелюх був теплий від сонця, до того ж у ньому можна було згорнутися бубликом, немов у кошику, і трохи подрімати. Так кошеня й зробило.
Уві сні Руди знов від когось тікав по червоних черепичних дахах, а потім стрибнув на чиєсь підвіконня і сховався у порожньому вазоні. До вазону підійшла бабуся Кніксен із лійкою й почала його поливати приспівуючи:
Рости, рости, котику.
Рости, рости, муркотику!
Спершу йому було приємно, як водичка з лійки лоскоче його вушка, але зовсім скоро він весь промок і йому стало холодно.
Від холоду Руді й прокинувся: йшов рясний літній дощик, в бронзового капелюха набралося води, й вона стікала з нього як з чаши фонтана.
Треба було забиратися звідси в якесь сухе й тепле місце. Але як? Про це Руді звісно забув подумати, коли зіскочив на пам'ятника: назад на гілку було не застрибнути, а до землі було добрих метрів сім, не менше. Залишався тільки один спосіб: потихеньку злізти з капелюха дядькові на плече, по рукаву з'їхати до пояса, від пояса по шаблі зісковзнути на постамент, а з постаменту вже якось зповзти, чіпляючись за літери на бронзовій табличці.
Тож Руді впевнено переліз через край капелюха і повис на ньому, намагаючись задніми лапами намацати плече дядька. Але все було таке мокре! Тому Руді спочатку не втримався і зіслизнув з края капелюха, потім як по ковзанці пролетів по плечу і догори дригом полетів вниз.
На щастя під пам'ятником опинився дідусь Тако, із великою чорною парасолею в руці: він обережно поклав на сходинку під постаментом блискучу монетку, і в цей самий момент щось м'яке гупнуло по парасолі зверху. "Вжжжжж!" - завижчала парасоль - це Руді усіма кігтями намагався втриматися на ній. Старий випрямився, й дуже спритно вхопив нашого героя, не давши йому гепнутись на землю.
-    Ой! То ти зовсім мокрий! - похитав Тако головою, - Треба тебе чимшвидше висушити й зігріти.
З цими словами він поклав Руді собі за пазуху, і почимчикував додому.